"Війна Чарлі Вілсона" (2007). Людяні обличчя американських політиків

Напевно, багато хто не погодиться зі мною, але я все ж переконана, що більшість артистів у фільмах грають самих себе. Лос-анжельські таксисти, яким часто доводиться возити голівудських акторів, підмітили скупість Роберто Де Ніро і так як таксисти у своїй більшості іспаномовні, то вони називають актора No dinero ( що означає " гроші ні") обігруючи звучання його прізвища De Niro ), підкреслюючи таким чином його скупість. І я чомусь вірю тим таксистам, що він таки скупий. І його героїв я б не назвала щедрими людьми. Так само вірю, що Клінт Іствуд так само глибоко порядна людина у житті, як і його герої.

Скільки я не пригадую фільмів Микити Міхалкова, скрізь, у всіх його ролях я бачу самозакоханого кар"єриста, який взяв найгірше від своїх найближчих родичів, які і гімни бандитам писали, і нацистам залюбки служили, і, коли треба, записувались у пролетарії, а коли вигідно, витягували з рукава свої дворянські титули і заслуги перед отєчеством. І в отій нечоловічій підлій фразі у фільмі " Вокзал для двох" " Сама, сама, сама", коли московитський дворянин і сексу хоче, але так щоби з динним наваром, — на мій погляд, у цій фразі відображений добре і Микита Міхалков і вся його гімнописна рідня.

Том Ханкс теж, думаю, у реальному житті не може бути непорядним. Його фільми тільки переконують мене у моїй правоті. Фільм «Війна Чарлі Вілсона » не є виключенням. Останнім часом дивилась цей фільм кілька разів. Дивилась фільм і душа моя тихо раділа і заздрила американцям. І, звичайно, ще раз подумалось, що Том Ханкс кого б не грав, скрізь у його героях проглядає людяність. Фільм заснований на реальних фактах. У Росії фільм спочатку не пустили у прокат, тому що він показує, що радянці вбивали мирне афганське населення і також підкидали яскраві бомби навмисно для дітей. Багато дітей стали інвалідами.

Чому ж я заздрю американцям?

Герой фільму — Чарлі Вілсон, конгресмен від Техасу. Він любить гарні віскі, любить гарних жінок. Його секретарки, здається, всі як одна, виграли конкурс гарних жіночих сідниць.( Здається, що у цьому конгресмен подібний до українських політиків). Але пізніше глядач розуміє, що у секретарок на додачу до гарних сідничок ще є й розумні голівки і тому вони не опиняються щоразу у якомусь скандалі на зразок того, що один твіт може врятувати курс національної валюти.. Отут вже схожість з українськими реаліями зникає. Чарлі також любить сауни з дівчатами і навіть не проти, якщо десь неподалік і хлопці є. (Знову як наші).

У фільмі США налаштовані на довготривалу підтримку афганців у війні з Радянським союзом з метою виснаження СРСР. Але Чарлі Вілсон через своїх близьких взнає, що радянці просто нищать афганців, розважаючись на літаках і гелікоптерах як на полюванні. Молоді російські офіцери, звиклі до того, що афганці нічим не можуть відповісти, як на сафарі, смачно розповідають свої пікантні історії, випускаючи смертоносні ракети проти беззбройних людей.

Чарлі Вілсон їде до Афганістану, бачить афганську бідність, бачить дівчаток і хлопчиків без кінцівок. І ось тут я починаю заздрити дуже сильно: конгресмен, який живе дуже гарно, кохається з багатою ідейною антикомуністкою, яку грає Джулія Робертс, оточений справжніми красунями, має чудові життєві перспективи, цей конгресмен відчуває біль афганців, відчуває біль дітей, відчуває відповідальність США перед Афганістаном за те, що останній веде війну проти СРСР також на і на користь США. Як людина, як американець, Чарлі Вілсон не може й далі насолоджуватись своїм життям. Він починає діяти. Між іншими справами, він запрошує у поїздку до Афганістану іншого конгресмена Дока Лонга, який очолює саме той комітет, який спрямовує гроші американців у програмах Конгресу на різні програми. І ось цей Док Лонг їде до Афганістану. Цей політик — такий собі трохи самозакоханий гусак, який, як і пан Порошенко, завжди працює на наступні вибори. Але на відміну від брехливої історії про участь Порошенка молодшого у війні і який використав військову форму для рекламної сльозливої фотографії з дитиною, син Дока Лонга був на справжній війні у В"єтнамі. І ось цей гусак, який таки виступає з промовою на камеру перед афганцями, теж розчулюється болем маленьких і великих афганців. І незабаром після цих візитів рослаблені безкарністю російські льотчики з жахом бачать, як їх одним за одним збивають невідомі сили. А ці невідомі сили, це афганці, які на конях та віслюках гірськими стежками привезли грізну зброю, навчились нею володіти і самі собі не вірячи, що літаки вони збивають власними руками, зачаровано дивились, як смертоносні апарати падають на землю, охоплені полум'ям.

Нам, українцям, особливо близька радість афганців, тому що ми так само, як вони, хочемо вбивати ворогів на нашій землі. і так само потребуємо підтримки сильного друга.

Дивишся цей фільм, порівнюєш політиків. Здається, і ті і ті сповнені людських слабкостей і недоліків. Але схожість є тільки на перший погляд. Тому що при ближньому розгляданні ми бачимо, що американські політики вміють співчувати, співпереживати. І саме головне, попри всі свої недоліки, вони щиро люблять свою Америку і ця любов рухає ними у повсякденному житті.

Споглядаючи таких політиків, можна бути впевненими, що вони не забороняли б своїм військам не стріляти у відповідь, вони б не допустили, щоб добровольці гнили по тюрмах, вони б не вкрали б безкарно у своєї держави резерв зерна, не продавали б маски тонами у той час, коли інші країни їх закуповували, не переводили б гроші, запрограмовані на лікування онкохворих на будівництво доріг, не закуповували неякісні вакцини і не продавали б її пограбованому населенню. Вони б багато чого не зробили. Отому я заздрю американцям. Американські політики люблять Америку, а українські політики ненавидять Україну і українське.

І також у фільмі вразив мотив, чому Чарлі Вілсон вирішив стати політиком. Одного разу один його сусід, який був головою міста, вбив ні за що собаку Чарлі. Чарлі не міг пробачити сусідові вбивство пса. Чарлі почав ходити по околицях міста і розповідав виборцям про свого собаку. Політик- вбивця програв 41, здається, голос. і не був обраним з-за того, що вбив собаку. І Чарлі тоді собі сам сказав: " У цій країні таки варто бути політиком".

Сподіваюсь, що одного разу якийсь наш Іван чи Микола теж вимовить цю фразу :«У цій країні таки варто бути політиком.