Легенький іспанський пердон

Легеньке іспанське «пердон».

Щодня вранці беру велосипед і їду на ньому на роботу. Мій госпіталь знаходиться близько, але на горбі. Тому, коли я доїжджаю до роботи, я вже все, що потрібно розтягнути розтягнула і все, що потрібно розігріти розігріла. І тому працюється легко. Після роботи я їду додому не одразу, я ще годину катаюсь на велосипеді, то зпускаючись з вітерцем униз, то роблячі багато зусиль і переключаючи велосипед на режим «високі гори». Частина мого маршруту — велосипедна доріжка темночервоного кольору. Не знаю, хто ту доріжку помазав медом, тому що хоч поряд є інша доріжка, заасфальтована сірим асфальтом, багато людей хочуть ходити саме по темночервоній. Навіть собакам вона більше до вподоби. Тому, коли я їду по цій кольоровій доріжці, доводиться постійно гальмувати, дзеленькати і сваритись не добираючи виразів дуже глибоко у душі.

Вчора на моїй доріжці побачила чотирьох школяриків: дві височенькі дівчинки і двох значно нижчих хлопчиків. Коли вони почули моє дзеленкання, хлочики мов горобчики злетіли з доріжки, повторюючи без перестанку: пердон! пердон! пердон! Мені навіть не довелось сваритись глибоко у душі.

Я їм відповіла: нічого, нічого. Їхнє пердон, пердон мене роззброїло.

Я потім їхала і думала собі: ці діти так виховані, що попросити пробачення їм дуже легко, природньо. Після їхнього пробачення зникла моя агресія. І мені подумалось, що живучи вже так довго серед іспанців, я досить легко прошу пробачення на роботі, на вулиці. А от вдома хоч і прошу, але уже не так легко і не так часто. Все ж у нас вдома не іспанська дійсність, хоч вже й не повністю українська.

Я давно не живу в Україні. Коли буваю вдома, більше звертаю увагу на заклопотані обличчя дітей, дорослих, на їхню втому. Але не знаю, чи просять українські горобчики пробачення так само легко як їхні іспанські однолітки?