Непереможні

Фільм Непереможені.



Це один з фільмів, які люблю переглядати, щоб ще раз надихнутись силою духу, мудрості і незламності. Це фільм про африканців, які у власній країні були колонізовані білими. Коли я дивлюсь цей фільм і також фільми про афроамериканців, то мені здається, що я самоідентифікуюсь саме з чорношкірими людьми. Про те, що українці є колонізованою нацією, я усвідомила зовсім недавно. Фільми про чорношкірих мені щораз про це нагадують. Щоразу бачу все більше ознак нашої колонізації. У цьому нам самим, думаю, соромно зізнатись і ще соромніше зізнаватись у цьому перед світом. І світ цього не розуміє, тому що неможливо уявити, що у 21 столітті у центрі Європи є великий народ, який тільки кілька десятиліть тому почав виходити з колонізованого стану, що його до тепер переслідують за мову і що в країні меншини як милостиню дозволяють на телебаченні брехливі квоти на державну мову. А зараз схоже на те, що нас хочуть знов занурити у рабство.

У фільмі Непереможні є багато моментів, які можна порівняти із ситуацією в Україні. Наприклад, те, що Україною, як і Африкою, завжди керували люди, ворожі до корінного народу. Корінний народ в обох країнах був експлотований, принижений, лідерів цих країн знищували у в«язницях. Паралелі також можна побачити у спорті. Білі в ПАР вкладали свою любов та ресурси в команду з регбі. Чорні ж африканці вболівали завжди за противників парської команди, тому що власна команда була командою поневолювачів. Африканські діти відмовлялись приймати у подарунок форму цієї команди. Так само в Україні велика частина українців не вболіває за ахмєтовський Шахтар, так як ця команда аж ніяк не вписується у поняття українська команда. Не знаю, де в Україні діти охоче одягають шахтарську футбольну форму.

Коли Мандела був обраний президентом, він не почав з переслідувань тих, хто більше тридцяти років тримали його у в»язниці, не розігнав білошкірих регбістів. Ні, він почав думати, як зшити докупи дві ворожі частини суспільства. Його однопартійці на хвилі радісної перемоги хотіли повиганяти всіх службовців, поміняти ненависний зелений колір збірної з регбі. Мандела ж зрозумів, що тільки діалог і співпраця допоможуть країні. Він не шукає, як українські політики, конфлікту. Він шукає єдності. Також він розуміє, що велика перемога на чемпіонаті світу з регбі стане тим великим моментом, коли нація почне гуртуватись.

Подобається у фільмі моменти, коли регбісти відвідують в«язницю, де сидів Мандела, і починають усвідомлювати, скільки років життя їхня влада украла у президента, моменти, коли вони їздять по країні і бачать, як живуть небілі жителі та їхні діти. Після цієї поїздки спортсмени вже не відмовляються вивчити слова гімну, який ще вчора вважався гімном злочинців. Як тут не згадати наше Слава Україні і теж наш гімн, який ще зовсім недавно обпікав рот багатьом нинішнім політикам.

Подобається те, що за всіма важливими справами Мандела не забував слідкувати за новинами про пересуванням спортсменів по країні. Він розуміє, що спорт може стати тією чарівною паличкою, яка допоможе зробити чудо. Щоб знайти шлях до сердець спортсменів вже немолодий та хворий президент вивчив імена всіх регбістів. Мудрий чоловік розуміє, що ці, на перший погляд, незначні деталі, наблизять молодих людей до чорної Африки.

І в кінці фільму ми вже бачимо, як після неможливої, здавалось, перемоги, крига між чорними і білими скресає. Напевно, що одразу вона не зникне, але суспільство почало разом крокувати у потрібному напрямку.

Якщо українці колись нарешті приведуть до влади не того, що вже накрався і більше красти йому не треба, а патріота, то я б дуже порадила йому подивитись цей фільм і подумати, що саме в Україні може об»єднати українців. Впевнена, що таких речей багато. Треба тільки захотіти їх пошукати.