Скажи мені, що ти хвора на рак, скажи мені, що ти лесбіянка, тільки не кажи мені, що ти кохаєш палестинця.
До подій в Ізраїлі.
« Двоє моїх синів» або « Двоє моїх дітей»
На жаль, я так і не знайшла відомостей про цей фільм ізраїльського режисера Ерана Рікліса ( Eran Riklis) ні українською, ні російською мовами. Складається враження, що цей фільм старанно приховують від українського глядача. Це ізраїльський фільм 2014 року.
Мені цей фільм здався дуже цікавим тим, що він показує, як молодий палестинець, талановитий хлопець, якому уряд дав стипендію для навчання у найпрестижному навчальному закладі Єрусалиму, почувається у єврейському середовищі у вісімдесятих рока. Хлопець виріс у Тіра – містечку, де в основному живуть палестинці. Батько Ейада, так звати хлопця, теж свого часу був блискучим учнем і студентом, але за участь у політичній боротьбі за права палестинців, відсидів у в*язниці і тому працює на збиранні фруктів.
Коли Ейяд приїздить до Єрусалиму, він потрапляє у не дуже гостинне середовище. В інституті багато хто дивується, що араб теж вчиться тут. Ейяд – перший палестинець у цьому закладі. Йому доводиться нелегко, він не дуже добре володіє івритом, і його одногрупники сміються, коли він читає якийсь уривок уголос. З фільму ми взнаємо, що єврейські письменники, твори яких обговорюють студенти, зображають палестинців нецивілізованими, брудними, нерозвиненими істотами. Ейяд говорить про це під час лекції.
Ейяд закохується в єврейку Наомі, закохується щасливо. Ні він, ні вона не розповідають своїм родинам про свій роман. Ейяд записується у волонтерську програму і починає доглядати за Джонатаном, молодим євреєм, у якого невиліковна хвороба, з-за якої він поступово втрачає здатність ходити, а пізніше й говорити. Хлопці починають товаришувати. Мама Джонатана прихильно ставиться до Ейяда, вона вдячна, що хлопець збагачує життя її хворого сина.
Коли батьки Наомі взнають, що вона закохана у палестинця, то забороняють їй ходити до інституту. Мама сказала дівчині такі слова: скажи мені, що ти хвора на рак, скажи мені, що ти лесбіянка, тільки не кажи мені, що ти кохаєш палестинця. Джонатан, який, напевно, вже вважав себе другом Ейяда, також дуже вороже сприймає його роман з єврейкою. Здається, що Джонатан знає, що існує якась червона лінія між євреями та палестинцями, яку заборонено перетинати. Ейяд примає рішення піти з інституту, щоб його кохана змогла звершити освіту.
Пізніше Ейяд вступає до медичного інституту. Щоб мати гроші на проживання, він шукає роботу в Єрусалимі. Ейяд довго не може знайти роботу. Хоч у багатьох барах він бачить об*яви, що потрібні офіціанти, коли він питає про роботу, власники, побачивши, що він палестинець, одразу кажуть, що вже не потребують офіціантів. Влаштувавшись нарешті посудомийником, він чує розмови інших посудомийників про те, що палестинців ніколи не підвищать до офіціантів, які отримують значно більшу платню за рахунок чайових. Щоб стати офіціантом, Ейяд переступає закон: бере документи Джонатана, який вже фактично знаходиться у комі, і відкриває собі рахунок у банкові. Тільки так він зміг стати офіціантом, зробивши вигляд, що він єврей.
Наомі, з якою Ейяд продовжує зустрічатись, одного разу говорить йому, що їй запропонували службу у ізраїльскій розвідці. Під час перемовин її розпитали, чи не має вона у своєму колі спілкування палестинців. Наомі відповіла, що немає. Так закінчується роман палестинця з єврейкою.
Цей роман нагадує історію Ромео та Джульєтти. Напевно, Джульєтта, коли б подорослішала і зважила б усі за і проти, і хотіла б спокійного та заможного життя, вона б не поспішила так необачно випити отруту.
І цей момент теж примусив мене подумати. З одного боку, мені шкода Ейяда, шкода його чистого кохання, шкода, що він у власній країні є людиною не те що другого ґатунку, він є ворогом ізраїльского народу, якщо говорити радянською термінологією. Мене захоплює, що він заради своєї коханої відмовився від навчання у престижному виші.
Потім ми взнаємо ще одну цікаву річ: Джонатан помирає, його мати була змучена довгим вмиранням сина. Вона вже ховала свого молодого чоловіка, який вмер від тієї самої хвороби, що і Джонатан. Една вдячна Ейядові за те, о він допоміг їй полегшити цей стражденний період вмирання її сина. Вона вирішує допомогти Ейядові і її сина Джонатана ховають як палестинця з іменем Ейяда. А Ейяд тепер продовжить життя як ізраїльтянин Джонатан.
Як це часто буває зі мною, я приміряла ситуацію на Україну. Ізраїльтяни у крові мають інформацію про те, хто їхній ворог. І це їм допомагає. У момент істини ні дружба, ні кохання не рахуються. Бере верх вірність нації. І ізраїльтяни плювати хотіли на зовнішній світ. У їхній країні живуть по їхнім правилам. І якщо вони хочуть писати, що палестниці брудні та немиті, вони це роблять. І плювати вони хотіли на те, чи комусь це подобається. У цьому ми маємо повчитись у євреїв.
У тому, що Ейяд прийняв єврейську ідентичність, бачу велику схожість з ситуацією українців, які теж це часто приймали ідентичність наших ворогів. Ми за нашу українську ідентичність заплатили і продовжуємо платити велику ціну. Чи треба нам робити, так як роблять ізраїльтяни? Думаю, що багато у чому так. Особливо нам треба знати на генетичному рівні і передавати це дітям, хто наші вороги. І тільки коли Україна стане сильною, тоді, може, щось відкоригувати. Але, думаю, що з коригуванням наступним поколінням поспішати не варта.
Щодо палестинців, то я їм співчуваю. Вони на своїй землі не мають правди. Так само як українці зараз на своїй. Я розумію, що вони шукають прихисток, де можуть. Українці теж шукали прихистка у німців, коли побачили, як радянська влада нищить все українське. Тому що істина, що ворог мого ворога є моїм другом, часто створювала і створює союзи. Єдине, що я не розумію, як народ, гонимий віками, може вимагати у світа розуміння своєї біди, перетворюючи на пекло життя іншого народу? І ще одне: ситуація в Ізраїлі нагадує ситуацію з чорношкірими в США у минулому. Так, в Ізраїлі немає ку клукс клану, але судді там виносять рішення про виселення палестинців з власного житла, палестинці можуть їхати з євреями в одному автобусі, але не можуть працювати на хороших роботах.
Читаючи коментарі ізраїльтян про сьогоднішні події, звернула увагу на слова якоїсь єврейської мами: ми робимо стільки зусиль, щоб ізраїльські та палестинські діти жили дружно. І один день зніс нанівець роботу багатьох років. Якщо маленькі ізраїльтяни і маленькі палестинці не зітруть червону лінію, над небом Єрусалима вічно літатимуть ракети. На жаль.
« Двоє моїх синів» або « Двоє моїх дітей»
На жаль, я так і не знайшла відомостей про цей фільм ізраїльського режисера Ерана Рікліса ( Eran Riklis) ні українською, ні російською мовами. Складається враження, що цей фільм старанно приховують від українського глядача. Це ізраїльський фільм 2014 року.
Мені цей фільм здався дуже цікавим тим, що він показує, як молодий палестинець, талановитий хлопець, якому уряд дав стипендію для навчання у найпрестижному навчальному закладі Єрусалиму, почувається у єврейському середовищі у вісімдесятих рока. Хлопець виріс у Тіра – містечку, де в основному живуть палестинці. Батько Ейада, так звати хлопця, теж свого часу був блискучим учнем і студентом, але за участь у політичній боротьбі за права палестинців, відсидів у в*язниці і тому працює на збиранні фруктів.
Коли Ейяд приїздить до Єрусалиму, він потрапляє у не дуже гостинне середовище. В інституті багато хто дивується, що араб теж вчиться тут. Ейяд – перший палестинець у цьому закладі. Йому доводиться нелегко, він не дуже добре володіє івритом, і його одногрупники сміються, коли він читає якийсь уривок уголос. З фільму ми взнаємо, що єврейські письменники, твори яких обговорюють студенти, зображають палестинців нецивілізованими, брудними, нерозвиненими істотами. Ейяд говорить про це під час лекції.
Ейяд закохується в єврейку Наомі, закохується щасливо. Ні він, ні вона не розповідають своїм родинам про свій роман. Ейяд записується у волонтерську програму і починає доглядати за Джонатаном, молодим євреєм, у якого невиліковна хвороба, з-за якої він поступово втрачає здатність ходити, а пізніше й говорити. Хлопці починають товаришувати. Мама Джонатана прихильно ставиться до Ейяда, вона вдячна, що хлопець збагачує життя її хворого сина.
Коли батьки Наомі взнають, що вона закохана у палестинця, то забороняють їй ходити до інституту. Мама сказала дівчині такі слова: скажи мені, що ти хвора на рак, скажи мені, що ти лесбіянка, тільки не кажи мені, що ти кохаєш палестинця. Джонатан, який, напевно, вже вважав себе другом Ейяда, також дуже вороже сприймає його роман з єврейкою. Здається, що Джонатан знає, що існує якась червона лінія між євреями та палестинцями, яку заборонено перетинати. Ейяд примає рішення піти з інституту, щоб його кохана змогла звершити освіту.
Пізніше Ейяд вступає до медичного інституту. Щоб мати гроші на проживання, він шукає роботу в Єрусалимі. Ейяд довго не може знайти роботу. Хоч у багатьох барах він бачить об*яви, що потрібні офіціанти, коли він питає про роботу, власники, побачивши, що він палестинець, одразу кажуть, що вже не потребують офіціантів. Влаштувавшись нарешті посудомийником, він чує розмови інших посудомийників про те, що палестинців ніколи не підвищать до офіціантів, які отримують значно більшу платню за рахунок чайових. Щоб стати офіціантом, Ейяд переступає закон: бере документи Джонатана, який вже фактично знаходиться у комі, і відкриває собі рахунок у банкові. Тільки так він зміг стати офіціантом, зробивши вигляд, що він єврей.
Наомі, з якою Ейяд продовжує зустрічатись, одного разу говорить йому, що їй запропонували службу у ізраїльскій розвідці. Під час перемовин її розпитали, чи не має вона у своєму колі спілкування палестинців. Наомі відповіла, що немає. Так закінчується роман палестинця з єврейкою.
Цей роман нагадує історію Ромео та Джульєтти. Напевно, Джульєтта, коли б подорослішала і зважила б усі за і проти, і хотіла б спокійного та заможного життя, вона б не поспішила так необачно випити отруту.
І цей момент теж примусив мене подумати. З одного боку, мені шкода Ейяда, шкода його чистого кохання, шкода, що він у власній країні є людиною не те що другого ґатунку, він є ворогом ізраїльского народу, якщо говорити радянською термінологією. Мене захоплює, що він заради своєї коханої відмовився від навчання у престижному виші.
Потім ми взнаємо ще одну цікаву річ: Джонатан помирає, його мати була змучена довгим вмиранням сина. Вона вже ховала свого молодого чоловіка, який вмер від тієї самої хвороби, що і Джонатан. Една вдячна Ейядові за те, о він допоміг їй полегшити цей стражденний період вмирання її сина. Вона вирішує допомогти Ейядові і її сина Джонатана ховають як палестинця з іменем Ейяда. А Ейяд тепер продовжить життя як ізраїльтянин Джонатан.
Як це часто буває зі мною, я приміряла ситуацію на Україну. Ізраїльтяни у крові мають інформацію про те, хто їхній ворог. І це їм допомагає. У момент істини ні дружба, ні кохання не рахуються. Бере верх вірність нації. І ізраїльтяни плювати хотіли на зовнішній світ. У їхній країні живуть по їхнім правилам. І якщо вони хочуть писати, що палестниці брудні та немиті, вони це роблять. І плювати вони хотіли на те, чи комусь це подобається. У цьому ми маємо повчитись у євреїв.
У тому, що Ейяд прийняв єврейську ідентичність, бачу велику схожість з ситуацією українців, які теж це часто приймали ідентичність наших ворогів. Ми за нашу українську ідентичність заплатили і продовжуємо платити велику ціну. Чи треба нам робити, так як роблять ізраїльтяни? Думаю, що багато у чому так. Особливо нам треба знати на генетичному рівні і передавати це дітям, хто наші вороги. І тільки коли Україна стане сильною, тоді, може, щось відкоригувати. Але, думаю, що з коригуванням наступним поколінням поспішати не варта.
Щодо палестинців, то я їм співчуваю. Вони на своїй землі не мають правди. Так само як українці зараз на своїй. Я розумію, що вони шукають прихисток, де можуть. Українці теж шукали прихистка у німців, коли побачили, як радянська влада нищить все українське. Тому що істина, що ворог мого ворога є моїм другом, часто створювала і створює союзи. Єдине, що я не розумію, як народ, гонимий віками, може вимагати у світа розуміння своєї біди, перетворюючи на пекло життя іншого народу? І ще одне: ситуація в Ізраїлі нагадує ситуацію з чорношкірими в США у минулому. Так, в Ізраїлі немає ку клукс клану, але судді там виносять рішення про виселення палестинців з власного житла, палестинці можуть їхати з євреями в одному автобусі, але не можуть працювати на хороших роботах.
Читаючи коментарі ізраїльтян про сьогоднішні події, звернула увагу на слова якоїсь єврейської мами: ми робимо стільки зусиль, щоб ізраїльські та палестинські діти жили дружно. І один день зніс нанівець роботу багатьох років. Якщо маленькі ізраїльтяни і маленькі палестинці не зітруть червону лінію, над небом Єрусалима вічно літатимуть ракети. На жаль.
Нет комментариев