Про гідність українських заробітчан
Якби так сталось, що я б знову почала працювати вчителькою або, чого б не пофантазувати?, мені б запропонували стати міністеркою освіти України, я б неодмінно використала один уривок з роману «Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки» для однієї мети.
Я б пошукала і інші твори, щоб використати для тієї ж мети. Для якої? ДЛЯ ВИХОВАННЯ У УКРАЇНЦІВ ПОЧУТТЯ ГІДНОСТІ. Причому я б ввела такі уроки як для школярів у школі так і для студентів вишів. Я б навіть настійливо рекомендувала такі уроки також і батькам школярів та студентів. Думаю, що то є нагальна потреба для нашого суспільства. Впевнена, що якби у більшості українців було почуття власної гідності, багато що змінилось би в Україні. Багато б речей українці не дозволили б робити, якби у них було почуття власної гідності.
Я б запропонувала читачам проаналізувати поведінку тестя. Ми б з учнями розклали б по поличках кожен рух тестя, спробували б зрозуміти, чому доросла людина так себе повела, що могло спонукати її до цього. І саме головне, що читачі мали б зробити, це усвідомити і запам*ятати, що треба робити, щоб ніколи у житті не діяти і не почуватись так, як герой цього роману.
**
… У залі очікування багато вільних місць. Ми сідаємо на крісла і потихеньку починаємо роззиратись. Я бачу, що серед іспанців набагато більше низьких людей, ніж в Україні. Я тут почуваюся дуже високою. Хоча й в Україні я теж не низенька. Люди у своїй більшості мають карі очі. Одягом іспанці особливо не відрізняються. Хіба що жінки менш макійовані, одягнені більш недбало.
Ми заходимо на вокзал біля одинадцятої ранку. Попереду ще безліч часу. Я одразу знайомлюсь зі структурою вокзалу, щоб упевнитись, що я зможу вчасно сісти на свій автобус. Відмічаю, що автостанція не надто охайна, відрізняється від тих, що я побачила у Німеччині та Франції. Потім я зі своїми супутниками доїдаємо їжу, яку ще маємо з дому. Бачу, що вони досить засмучені. Вони знову і знову телефонують до своїх знайомих, щоб ті приїхали за ними до того міста, куди вони вранці приїдуть. Але, напевно, ті знайомі не дають твердої відповіді, і мої супутники далі тривожаться. На мій погляд, вони дзвонять надто часто. Адже у них обмаль грошей. Але їм потрібно отримати позитивну відповідь, бо вони знаходяться у досить важкій ситуації.
Ми сидимо на кріслах, які відділені одне від одного поруччями. Біля мене сидить тесть, зять трохи далі. Людей на вокзалі стає все більше. Вільних місць вже майже немає, але подалі від нас ще можна знайти. І раптом я починаю спостерігати картину, яка мене вразила. Несподівано для себе я починаю відчувати, що тесть, схиливши дуже низько голову і дивлячись з-під лоба на якогось іспанця, повільно зсувається зі свого місця, повільно сунеться навколо поруччя і повільно всувається на моє місце. Іспанець, на якого дивиться мій сусід, помічає цей маневр, розуміє намір тестя — вступити йому, іспанцеві, місце, і починає протестувати, даючи зрозуміти, що він не має наміру сідати. Але тесть продовжує сидіти поруч, добряче стискаючи мене. Я підскакую. Мені прикро і соромно. Я розумію, що ми у чужій країні, що ми приїхали сюди під виглядом туристів і що вже за два — три тижні ми уже станемо нелегалами, тобто порушниками закону. Але все рівно це не означало, що ми мали почувати себе рабами і одразу ставати на найнижчий щабель сходинки у суспільстві. У кожного з нас за плечима була своя історія. Вдома ми чесно працювали, багато хто здобув освіту, ростили дітей, користувались повагою знайомих та друзів. Це ми тут були поки що ніхто, нікому не відоме наше минуле, але й тут, далеко від рідної землі, ми зможемо проявити себе так, щоб і тут нас поважали.
Дивилась я на цього чоловіка, і дуже різні думки і почуття промайнули у моїй свідомості. Мені було боляче, що мій співвітчизник так себе не цінував, мені було образливо, що моя держава примушує нас таким чином рятувати себе і своїх рідних від бідності. І ще я подумала, скільки страху, принижень, довелось пережити батькам, дідам цієї людини, щоб вона так рабськи себе поводила. У цій людині я бачила уособлення нашої історії. І не можу сказати, що мені подобались такі наслідки нашого минулого.…
Уривок з роману *Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки*
Я б пошукала і інші твори, щоб використати для тієї ж мети. Для якої? ДЛЯ ВИХОВАННЯ У УКРАЇНЦІВ ПОЧУТТЯ ГІДНОСТІ. Причому я б ввела такі уроки як для школярів у школі так і для студентів вишів. Я б навіть настійливо рекомендувала такі уроки також і батькам школярів та студентів. Думаю, що то є нагальна потреба для нашого суспільства. Впевнена, що якби у більшості українців було почуття власної гідності, багато що змінилось би в Україні. Багато б речей українці не дозволили б робити, якби у них було почуття власної гідності.
Я б запропонувала читачам проаналізувати поведінку тестя. Ми б з учнями розклали б по поличках кожен рух тестя, спробували б зрозуміти, чому доросла людина так себе повела, що могло спонукати її до цього. І саме головне, що читачі мали б зробити, це усвідомити і запам*ятати, що треба робити, щоб ніколи у житті не діяти і не почуватись так, як герой цього роману.
**
… У залі очікування багато вільних місць. Ми сідаємо на крісла і потихеньку починаємо роззиратись. Я бачу, що серед іспанців набагато більше низьких людей, ніж в Україні. Я тут почуваюся дуже високою. Хоча й в Україні я теж не низенька. Люди у своїй більшості мають карі очі. Одягом іспанці особливо не відрізняються. Хіба що жінки менш макійовані, одягнені більш недбало.
Ми заходимо на вокзал біля одинадцятої ранку. Попереду ще безліч часу. Я одразу знайомлюсь зі структурою вокзалу, щоб упевнитись, що я зможу вчасно сісти на свій автобус. Відмічаю, що автостанція не надто охайна, відрізняється від тих, що я побачила у Німеччині та Франції. Потім я зі своїми супутниками доїдаємо їжу, яку ще маємо з дому. Бачу, що вони досить засмучені. Вони знову і знову телефонують до своїх знайомих, щоб ті приїхали за ними до того міста, куди вони вранці приїдуть. Але, напевно, ті знайомі не дають твердої відповіді, і мої супутники далі тривожаться. На мій погляд, вони дзвонять надто часто. Адже у них обмаль грошей. Але їм потрібно отримати позитивну відповідь, бо вони знаходяться у досить важкій ситуації.
Ми сидимо на кріслах, які відділені одне від одного поруччями. Біля мене сидить тесть, зять трохи далі. Людей на вокзалі стає все більше. Вільних місць вже майже немає, але подалі від нас ще можна знайти. І раптом я починаю спостерігати картину, яка мене вразила. Несподівано для себе я починаю відчувати, що тесть, схиливши дуже низько голову і дивлячись з-під лоба на якогось іспанця, повільно зсувається зі свого місця, повільно сунеться навколо поруччя і повільно всувається на моє місце. Іспанець, на якого дивиться мій сусід, помічає цей маневр, розуміє намір тестя — вступити йому, іспанцеві, місце, і починає протестувати, даючи зрозуміти, що він не має наміру сідати. Але тесть продовжує сидіти поруч, добряче стискаючи мене. Я підскакую. Мені прикро і соромно. Я розумію, що ми у чужій країні, що ми приїхали сюди під виглядом туристів і що вже за два — три тижні ми уже станемо нелегалами, тобто порушниками закону. Але все рівно це не означало, що ми мали почувати себе рабами і одразу ставати на найнижчий щабель сходинки у суспільстві. У кожного з нас за плечима була своя історія. Вдома ми чесно працювали, багато хто здобув освіту, ростили дітей, користувались повагою знайомих та друзів. Це ми тут були поки що ніхто, нікому не відоме наше минуле, але й тут, далеко від рідної землі, ми зможемо проявити себе так, щоб і тут нас поважали.
Дивилась я на цього чоловіка, і дуже різні думки і почуття промайнули у моїй свідомості. Мені було боляче, що мій співвітчизник так себе не цінував, мені було образливо, що моя держава примушує нас таким чином рятувати себе і своїх рідних від бідності. І ще я подумала, скільки страху, принижень, довелось пережити батькам, дідам цієї людини, щоб вона так рабськи себе поводила. У цій людині я бачила уособлення нашої історії. І не можу сказати, що мені подобались такі наслідки нашого минулого.…
Уривок з роману *Злотий, долар, євро. Історія незаплаканої заробітчанки*
Нет комментариев