Білі та пухнасті українці та інші жителі планети

… Коли я розповідала Сіті про своїх дітей, то майже завжди починала плакати. Я не могла спокійно говорити про моїх горобчиків. І Сіті мені якось сказала:
— Ти маєш привезти дітей сюди. Діти мають жити біля матері. 

Я заперечувала:

--Це неможливо. Я живу тут нелегально. І навіть якщо я їх привезу, як я їх буду утримувати?

— Головне, щоб ти їх привезла. Рано чи пізно ти отримаєш дозвіл на проживання і зможеш привезти дітей. І втримати зможеш. Знайдеш прибирання у хатах вдень, і так будете жити. 

Виявилось, що Сіті знала багатьох емігрантів, часто давала їм уживаний одяг, допомагала порадами. Мене здивувало, що Сіті не бачила нічого негативного у тому, що стільки нелегалів приїхало до Іспанії. 

— Тобі здається нормальним, що стільки емігрантів є тут?- здивовано спитала я. 

--Бог створив землю для всіх, і людина має право жити там, де вона хоче,- відповіла Сіті.

Я знову була здивована. Знову мені подумалось: звідки ця всеохоплююча доброта і це безкінечне розуміння, що нелегали теж мають право на кращу долю? Це було зовсім інше світосприйняття, не таке, до якого звикла я. Воно була набагато людянішим…

(уривок з роману ЗЛОТИЙ, ДОЛАР, ЄВРО. ІСТОРІЯ НЕЗАПЛАКАНОЇ ЗАРОБІТЧАНКИ)

… У поліклініці  я часто розмовляла, коли прибирала поряд, з Феліпе — регістратором. Це був гарний, високий смаглявий чоловік з густим чорним волоссям. Йому було біля тридцяти двох років. Він мене багато розпитував про Україну, а я його про Іспанію. Він розповів мені одного разу, що його сестра взяла під опіку одного циганського хлопчика. Вона його забирала до себе на вихідні, на канікули, хоч у нього були батьки.

Родина хлопчика була не дуже нормальною. Також Феліпе сказав мені одного разу одну річ, про яку я відтоді постійно згадувала. Він сказав, що якщо Іспанія дає емігрантам дозвіл на проживання, то емігрант має мати ті ж самі права, що й іспанець. Я коли це почула, спочатку не повірила. Так як я тоді Феліпе знала ще небагато часу, я подумала, що, можливо, він хоче просто створити приємне враження про себе.

З часом я мала змогу пересвідчитись, що це є його глибоким переконанням. Так само як мені колись щиро сказала Сіті, що бог створив землю для всіх, Феліпе вважав, що всі члени суспільства, навіть якщо вони емігранти, мають мати однакові права.

Пізніше я зрозуміла, наскільки мав рацію Феліпе. Якщо у якомусь суспільстві з'являється багато незадоволених членів, у такому суспільстві з”являється напруження. Рано чи пізно напруження почне шукати вихід, що може призвести до появи насильства. 

У таких переконаннях людей я побачила ті європейські цінності, про які так багато говорять українці. Найголовніше було те, що то були не просто слова. Я іноді бачила, як у поліклініку приходили африканці, і як Феліпе старанно намагався їм щось пояснити, навіть якщо вони майже не розуміли іспанської мови. Іноді це виглядало трохи кумедно, тому що Феліпе починав говорити дуже голосно. Він підсвідомо думав, що чим голосніше, тим зрозуміліше…

(УРИВОК З РОМАНУ ЗЛОТИЙ, ДОЛАР, ЄВРО. ІСТОРІЯ НЕЗАПЛАКАНОЇ ЗАРОБІТЧАНКИ)

Так як я українка, то, навіть проживши багато років в Іспанії, продовжую бути українкою і мій світогляд також український, хоча, мушу зазначити, що в ньому відбуваються зміни. Зміни мають відбуватись у всіх. Але, на жаль, бачу, що в українському суспільстві їх набагато менше, ніж мені б хотілось.

У тому, що зміни в суспільстві не відбуваються, значну роль відіграють українські ЗМІ. І треба сказати, що ЗМІ чудово нагнітають в нашому суспільстві нездорову атмосферу.

Наведу два приклади. На іспанському державному телевізійному каналі щосуботи була програма для і про емігрантів. Вела її арабка. Там розповідались різні емігрантські історії, давалась юридична консультація, показували приготування африканських, латиноамериканських страв. 11 березня 2004 року у Мадриді відбувся найкривавіший за всю історію терористичний акт, у якому загинули 193 людини. Терористи виявились ісламістами. Як українка, я подумала, що телевізійну програму для емігрантів одразу припинять. На моє здивування, програму ніхто не заборонив. Вона ще проіснувала кілька років.

Коли в Іспанії якийсь емігрант скоює злочин, то тільки у перших повідомленнях вказують, хто саме, іспанець чи емігрант, його скоїв. Потім ніхто не робить наголосу на національності злочинців.

Проглядаючи іноді українські ЗМІ, звернула увагу на те, як часто вони, коли говорять про хвилі емігрантів, сирійців чи афганців, одразу говорять, що, мовляв, приїдуть мусульмани в Європу, сядуть європейцям на шию, почнуть плодитись і будуть жити на різних соціальних допомогах. Може, хтось і сяде. Не можу сказати, що ні. Але знаю з розповідей моїх друзів, що багато мароканців і мароканок живуть у якихось халабудах без світла, без води і заробляють 800 євро у місяць, збираючи полуницю, огірки, помідори та іншу городину.

Коли почалась пандемія коронавірусу, сільське господарство Іспанії стояло під загрозою зупинки, так як безробітні іспанці не поспішали піти працювати у полі. Баки зі сміттям у моєму місті на машини вночі збирають африканці, так як іспанці неохоче йдуть на цю роботу.

І щодо сісти на соціальні допомоги. Якось так непомітно серед мого кола українців сталося так, що всі вони отримують допомогу на оренду житла. Причому наші білі та пухнасті українці набирають у кожну кімнату по квартирантові, не прописують його (бо у такому разі допомогу не дадуть) і, окрім допомоги, ще отримують дохід з кожної кімнати.

Так що часто винаймач не тільки не витрачає нічого на квартиру, він навіть може мати невеликий прибуточок. Наші заробітчани середнього і пенсійного віку теж сіли на соціальні виплати. Пенсіонери, які не змогли заробити іспанського стажу, живуть в Іспанії роками, провідуть рідних, а потім знов повертаються, щоб не втратити свою допомогу.

Так що, заради об'єктивності, коли українські ЗМІ говорять про сирійців, які сядуть на шию Іспанії, треба також згадати українців, які на тій шиї вже добре повмощувались.

Недавно я поширила іспанську статтю про те, що в Барселоні суд покарав власника квартири і фірму по нерухомості за те, що вони відмовились здати квартиру мароканцеві. Українці, які навіть жили у Європі, негативно сприйняли рішення суду, наполягаючи на тому, що не здати квартиру мароканцеві це те саме, коли відмовляються здавати квартири родинам з дітьми чи родинам з тваринами. Мене це здивувало. Ось у цьому моменті, у тому, як українське суспільство ставиться до руху феміністок, до гейпарадів, бачу, які ми ще старосвітські, відсталі, нерозвинені. І ще у нас є страх до інших націй. Думаю, що страх цей породжений тим, що ми ще ніколи не були і не є власниками своєї країни. У нас, дійсно, представники меншин дуже легко досягають хороших посад і місць, починаючи з базару і закінчуючи високими кабінетами. І тому, напевно, ми, українці, підсвідомо боїмося чужинців, тому вони дуже швидко стають тими, хто починає пити нашу кров.

Хочемо ми того, чи ні, явище еміграції буде існувати завжди. Ми повинні звикнути до цієї думки. Напевно, в жодній країні світу ніхто не мріє про навалу еміграції. Але так як у повоєнна Німеччина була змушена запрошувати турків піднімати країну з руїн, завжди будуть країни, де буде потрібна та чи інша робоча сила. В Україні її вже зараз не вистачає. І так як у Польщі наші заробітчани заміняють виїхавших поляків, так і у нас з'являться емігранти, які замінять наших заробітчан. І якщо українське суспільство не зможе по-людські до них ставитись, тоді можуть початись неприємні речі.

Українцям треба починати вчитись ставати ведучою силою суспільства, а не противитись змінам, які будуть відбуватись, хочемо ми того, чи ні. Треба припинити боятись чужих і чогось нового, треба навчитись будувати країну, де українцям буде добре.