У пошуках українського кропу
Ще з дитинства пам'ятаю, як мої батьки завжди майже співчутливо ставились до людей, які живуть за їхніми висловлюваннями “на етажах”. Мені теж завжди здавалось, що життя на етажах дуже збіднює існування. Контакт з землею, травою, з різними жуками та метеликами робить життя значно наповненішим та яскравішим. Саме тому ми з чоловіком за підтримки синів почали шукати хатину у селі неподалік Ов'єдо, так як нам усім потрібно їздити до міста на роботу та навчання, тому далеко їздити буде дорого і незручно.
В Іспанії, як і всьому світі, відбувається процес вимирання сіл, тому будинків на продаж є достатньо. Але Астуріас – гірська провінція. Багато будиночків продається у таких місцях, що доїхати до них можливо тільки на спеціальних невеликих всюдиходах. Іноді будинки навіть продаються з такими всюдиходами.
Напевно, до початку 20 століття всі будинки у іспанських селах будувались з каменю: це був найдешевший матеріал, який буквально був під ногами. А вже пізніше з'явилась цегла. Ми з чоловіком шукаємо будинок з каменю, тому що ці будинки з товстими стінами (іноди товщина досягає 1 метра) найкраще зберігають як тепло так і холод.
У зв'зку з пандемією і також із потеплінням все більше людей починає по-іншому дивитись на сільске життя. Багато іспанців пребрались на період пандемії до села. А влітку все більше людей тікає від надвисоких температур у містах і шукає прохолоди. Саме кам'яна хата дає бажаний прихисток від спеки. Якщо раніше найдешевші хати будували з каменю, то тепер будувати з каменю можуть тільки дуже заможні люди.
І ось одного дня ми з Ганою почали знайомство з глибокою Астурією. Осідлали ми наш Карок і поїхали. Хоч я й їздила в Україну туди і назад тричі, сидячи за кермом і не розгубившись на автобанах поблизу Парижа, Штутгардта з їхніми п'ятиполосними доріжками в один бік, навіть коли з одного причепного будиночка впав на дорогу велосипед, в Астурії цей досвід не був дуже вартісним. В Астурії якщо ти бачиш знак крутий поворот, то то буде дуууууже крутий поворот, схожий на повороти на гвинтових сходах у деяких старовинних будинках у Чернівцях, побудованих за часів незабутнього Франца Йосипа.
Їзда по другорядних дорогах у Астурії схоже на плавання на човні у шторм, коли човен майже під кутом 90 градусів піднімається на гребінь хвилі і потім різко падає вниз. І ти кричиш усередині машини, і не заплющуєш очі тільки тому, що ще маєш надію, що після спуску вниз ти ще будеш жити. І так як GPS, як і все живе, іноді помиляється, то я вже кілька разів була у такій ситуації, коли з двох вузеньких доріг вибрала ту, яка виявилась просто територією, прилеглою до будинку, яка звужується. І ти змушена дати хід назад так, щоб не стерти фарбу з машини, і проїхати між кам'яною стіною і кам'яною загорожею, і ще трохи повертаючи кермо, тому що місце заокруглене і їдеш сантиметр за сантиметром, і коли нарешті ти вже знову на рівній дорозі, треба бути готовим до нового випробування. (Не хотіла б я мати таку пригоду у сні).
Коли приїжджаєш, нарешті, у потрібне село, ніяк не можеш ніде запаркувати, так як вулиці такі вузькі, що твоя машина неодмінно буде заважати іншим водіям. Але як тільки ти зупиниш машину, перший зустрічний одразу вам підкаже, де краще запаркувати, запропонує для паркування своє подвір'я, поведе вас до тієї хати, яку ви прийшли подивитись і ще попутньо покаже вам ще з дві, які теж продаються. І розкаже вам про все цінне, що є в тих хатах. І потім, зателефонувавши попередньо до власника хати, з його дозволу, дасть вам його телефон. І це, у випадку, якщо ви купите хату, зекономить вам десь біля трьох тисяч євро, які вам довелось би заплатити фірмі з продажу нерухомості.
Мене це дуже здивувало. Астуріанські села рідко мають більше 100 людей населення. Часто мають набагато менше. Багато є таких, які приїздять у відпустку або іноді на вихідні. Тому люди у таких селах живуть майже як велика родина. І тут приїздять двоє іноземців і ніхто не те що виявляє ворожість, навпаки, виявляють зацікавленість, відкритість, людяність.
Блукаючи вузькими вуличками астурійських сіл, згадала своє дитинство на Буковині, коли приїздили зі Сторожинця у Бросківці, і спочатку підбирала кожну грушку чи сливку, яка впала з дерева. Тільки після кількох днів у Бросківцях звикала до того, що фруктів є так багато, що їх ніколи не можна з'їсти, навіть якщо вся родина почне їсти зранку до вечора. І в астурійських селах ми почали піднімати грушки, горіхи та перші достиглі плоди біблейського дерева фіги, які були значно смачнішими за ті, які купуємо у супермаркеті.
Окрім чудових кам'яних будиночків продаються дерев'яні будиночки, які, залежно від розміру, називаються оррео або панера. Це приміщення з товстелезних товстих дошок, які нараховуть часто більше, ніж сто років. Вони побудовані так, щоб усередину не могли зайти гризуни. У цих оррео зберігався як врожай так і вудженина. Зараз у цих приміщеннях, які, до речі, охороняються законом і їх не можна розвалювати, почали влаштовувати або повноцінне або імпровізоване житло: ставлять ліжка, освітлення. Мрію поспати у такому оррео.
Приглядаючись до життя астуріанців, взнала про один тип житла, який вони називають casa indiana( індійська хата) або casa colonial( хата колоніального стилю). Ці хати побудували іспанці, які поїхали на заробітки до Мексики, Аргентини ще у 19 столітті. Ті з них, хто заробив непогані гроші і зумів повернутись, побудували собі великі хати, іноді майже палаци.
Їх досить легко розпізнати: багато які з цих хатів побудовані так, що за обрисами нагадують фортеці з однією чи двома вежами (чим не наші закруглені маківки на сучасних будинках?). Частина цих будинків на сьогодні зруйнована, так як нащадки не змогли утримувати такі великі палаци. Інші ж продовжують бути престижним дорогим житлом або стали п'ятизірковими отелями.
Але не тільки цими вежами віділяються ці будинки. Є ще одна ознака цих будинків: майже завжди біля них є височенні пальми, які у діжечках заробітчани везли з латинської Америки і висадили біля побудованих палаців. Заробітчани хотіли, щоб про те, що вони є заможними, було видно всім і здалеку. Коли я взнала про ці пальми, зрозуміла, що більшість народів подібні, тільки знаходяться на різних етепах розвитку.
Українці поки що на етапі парканно-пальмовому.
Не знаю, чи зможемо ми сторгуватись і купити собі кам'яний будинок у астурійському селі, але сам процес мене захоплює.
В Іспанії, як і всьому світі, відбувається процес вимирання сіл, тому будинків на продаж є достатньо. Але Астуріас – гірська провінція. Багато будиночків продається у таких місцях, що доїхати до них можливо тільки на спеціальних невеликих всюдиходах. Іноді будинки навіть продаються з такими всюдиходами.
Напевно, до початку 20 століття всі будинки у іспанських селах будувались з каменю: це був найдешевший матеріал, який буквально був під ногами. А вже пізніше з'явилась цегла. Ми з чоловіком шукаємо будинок з каменю, тому що ці будинки з товстими стінами (іноди товщина досягає 1 метра) найкраще зберігають як тепло так і холод.
У зв'зку з пандемією і також із потеплінням все більше людей починає по-іншому дивитись на сільске життя. Багато іспанців пребрались на період пандемії до села. А влітку все більше людей тікає від надвисоких температур у містах і шукає прохолоди. Саме кам'яна хата дає бажаний прихисток від спеки. Якщо раніше найдешевші хати будували з каменю, то тепер будувати з каменю можуть тільки дуже заможні люди.
І ось одного дня ми з Ганою почали знайомство з глибокою Астурією. Осідлали ми наш Карок і поїхали. Хоч я й їздила в Україну туди і назад тричі, сидячи за кермом і не розгубившись на автобанах поблизу Парижа, Штутгардта з їхніми п'ятиполосними доріжками в один бік, навіть коли з одного причепного будиночка впав на дорогу велосипед, в Астурії цей досвід не був дуже вартісним. В Астурії якщо ти бачиш знак крутий поворот, то то буде дуууууже крутий поворот, схожий на повороти на гвинтових сходах у деяких старовинних будинках у Чернівцях, побудованих за часів незабутнього Франца Йосипа.
Їзда по другорядних дорогах у Астурії схоже на плавання на човні у шторм, коли човен майже під кутом 90 градусів піднімається на гребінь хвилі і потім різко падає вниз. І ти кричиш усередині машини, і не заплющуєш очі тільки тому, що ще маєш надію, що після спуску вниз ти ще будеш жити. І так як GPS, як і все живе, іноді помиляється, то я вже кілька разів була у такій ситуації, коли з двох вузеньких доріг вибрала ту, яка виявилась просто територією, прилеглою до будинку, яка звужується. І ти змушена дати хід назад так, щоб не стерти фарбу з машини, і проїхати між кам'яною стіною і кам'яною загорожею, і ще трохи повертаючи кермо, тому що місце заокруглене і їдеш сантиметр за сантиметром, і коли нарешті ти вже знову на рівній дорозі, треба бути готовим до нового випробування. (Не хотіла б я мати таку пригоду у сні).
Коли приїжджаєш, нарешті, у потрібне село, ніяк не можеш ніде запаркувати, так як вулиці такі вузькі, що твоя машина неодмінно буде заважати іншим водіям. Але як тільки ти зупиниш машину, перший зустрічний одразу вам підкаже, де краще запаркувати, запропонує для паркування своє подвір'я, поведе вас до тієї хати, яку ви прийшли подивитись і ще попутньо покаже вам ще з дві, які теж продаються. І розкаже вам про все цінне, що є в тих хатах. І потім, зателефонувавши попередньо до власника хати, з його дозволу, дасть вам його телефон. І це, у випадку, якщо ви купите хату, зекономить вам десь біля трьох тисяч євро, які вам довелось би заплатити фірмі з продажу нерухомості.
Мене це дуже здивувало. Астуріанські села рідко мають більше 100 людей населення. Часто мають набагато менше. Багато є таких, які приїздять у відпустку або іноді на вихідні. Тому люди у таких селах живуть майже як велика родина. І тут приїздять двоє іноземців і ніхто не те що виявляє ворожість, навпаки, виявляють зацікавленість, відкритість, людяність.
Блукаючи вузькими вуличками астурійських сіл, згадала своє дитинство на Буковині, коли приїздили зі Сторожинця у Бросківці, і спочатку підбирала кожну грушку чи сливку, яка впала з дерева. Тільки після кількох днів у Бросківцях звикала до того, що фруктів є так багато, що їх ніколи не можна з'їсти, навіть якщо вся родина почне їсти зранку до вечора. І в астурійських селах ми почали піднімати грушки, горіхи та перші достиглі плоди біблейського дерева фіги, які були значно смачнішими за ті, які купуємо у супермаркеті.
Окрім чудових кам'яних будиночків продаються дерев'яні будиночки, які, залежно від розміру, називаються оррео або панера. Це приміщення з товстелезних товстих дошок, які нараховуть часто більше, ніж сто років. Вони побудовані так, щоб усередину не могли зайти гризуни. У цих оррео зберігався як врожай так і вудженина. Зараз у цих приміщеннях, які, до речі, охороняються законом і їх не можна розвалювати, почали влаштовувати або повноцінне або імпровізоване житло: ставлять ліжка, освітлення. Мрію поспати у такому оррео.
Приглядаючись до життя астуріанців, взнала про один тип житла, який вони називають casa indiana( індійська хата) або casa colonial( хата колоніального стилю). Ці хати побудували іспанці, які поїхали на заробітки до Мексики, Аргентини ще у 19 столітті. Ті з них, хто заробив непогані гроші і зумів повернутись, побудували собі великі хати, іноді майже палаци.
Їх досить легко розпізнати: багато які з цих хатів побудовані так, що за обрисами нагадують фортеці з однією чи двома вежами (чим не наші закруглені маківки на сучасних будинках?). Частина цих будинків на сьогодні зруйнована, так як нащадки не змогли утримувати такі великі палаци. Інші ж продовжують бути престижним дорогим житлом або стали п'ятизірковими отелями.
Але не тільки цими вежами віділяються ці будинки. Є ще одна ознака цих будинків: майже завжди біля них є височенні пальми, які у діжечках заробітчани везли з латинської Америки і висадили біля побудованих палаців. Заробітчани хотіли, щоб про те, що вони є заможними, було видно всім і здалеку. Коли я взнала про ці пальми, зрозуміла, що більшість народів подібні, тільки знаходяться на різних етепах розвитку.
Українці поки що на етапі парканно-пальмовому.
Не знаю, чи зможемо ми сторгуватись і купити собі кам'яний будинок у астурійському селі, але сам процес мене захоплює.
1 комментарий