Чому українці не обрали б пані Ангелу Меркль президенткою України?
ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕ ОБРАЛИ Б ПАНІ МЕРКЕЛЬ ПРЕЗИДЕНТКОЮ?
Коли я у студентські роки поїхала на екскурсію до Каунаса і зайшла у бар випити кави, одразу зрозуміла, що Литва — то Європа. Зрозуміла, коли побачила, як відвідувачі замовляли собі до кави тоненькі скибочки торта — 150 грамів. Ми в Україні торти їли великими кавалками. А про те, що Львів і Коломия ще не встигли повністю втратити європейський шик я зрозуміла, коли якийсь львів'янин, побачивши нас з сестрою біля якогось кафе сказав нам: дівчатка хочуть випити філіжанку кави? Ото слово «філіжанка» мене зачарувало. Так само мене зачарувала Коломия тим, що каву там давали також у філіжанках, а не у гранчаках, як у Чернівцях.
Коли я в дитинстві вже могла аналізувати події, які відбувались навкруг мене, мені здалось, що живу в країні де більшість або краде або нечесно заробляє.
Сусідка, яка працювала на свинофермі, крала комбікорм, коли працювала дояркою, крала молоко. Колгоспні фірмани( конюхи) коли іхали додому на обід по вулиці, везли своїм коровам накошеноі трави, конюшини. Хто працював на хлібзаводі, крав хліб і хлібні відходи. Крали на м'ясокомбінатах, ховаючи вкрадене під одягом. Крали на заводах напоїв, на фабриках одягу. Рядові військові крали продукти, простирадла, одіяла і продавали або обмінювали на самогонку. Крали працівники готелів і продавали нову проштамповану білизну, якої роками не можна було купити у магазинах. Продавці хоч не крали, зате перепродували товари, які були недоступними для простих смертних, або недоважували, або розбавляли молоко, сметану, або недоливали пиво. Начальство, якщо не крало, то “брало” у колгоспах задарма овочі, фрукти. Всі, хто жили біля колгоспних полів, садів, теж завжди крали. Це було нормою. Крали елекроенергію. Тато мій, колишній шахтар з Луганщини, говорив, що шахтарі після зміни завжди несли додому брилу вугілля, хоч і мусили йти додому кілька кілометрів пішки. Хтось щось накручував з пробками, а дехто прямо накидував дріт на електричні дроти. Недодавали газ у балони, тобто фактично крали газ у покупців. Лікарняне начальство приторговувало ліками, які неможливо було купити в аптеках.
Про одного начальника місцевого рівня у Сторожинці чула легенди про те, що коли перевіряючих у селах за радянською звичкою садовили за стіл і напували і нагодовували до усрачки, то цей начальник за своєю начальницькою звичкою щось поцупити, клав у кишеню свого піджака ніжку смаженої курки, напевно, для своєї дружини. І легенда стверджувала, що то траплялось не раз.
Пригадую один чи то кумедний чи то не дуже випадок, про який розповіла колись моя мама. Моя мама працювала на меблевій фабриці. Ну і, як і робилось у всьому СРСРі, на тій фабриці начальство крало багато, а робітники крали, стільки, скільки могли. На той момент фабрика виготовляла стільці. І з якимось певним періодом часу бригада домовлялась, у який день для кого “виноситимуть” стільці. Напевно, слово “красти” було неприємно використовувати для своїх власних вчинків. Всі люди мали якісь уявлення про добре і погане. І тому замість слова “вкрасти” використовували евфемізм “винести”. Одного разу у нічну зміну все було готове для виносу стільців. Але так трапилось, що одна робітниця Маша, яка мала не дуже добру славу “шестьоркі”, побачила, що її товариші крадуть стільці. Одна з робітниць не розгубилась, витягла з гаманця три рублі і сказала: “Беріть, Машо, три рублі, тільки нічого не кажіть начальству”. Маша гроші взяла. Пройшло кілька днів. Все тихо. І раптом Маша підходить до робітниці і каже: “ Вертаю вам, Маріє, три рублі, але я мовчати не можу”. І повернула гроші. Я спитала маму, чи були якісь наслідки після того. Мама сказала, що так як на той момент вже пройшло кілька днів, то вже ніхто нічого не міг довести.
Коли я приїхала до Іспанії, мене, як завжди у чужій країні, вразило багато речей. Одна з них — ставлення до чужої власності. Наприклад, працюючи у поліклініці, я помітила, що будь-яка річ, що загублена, зберігається у спеціальному місці довгі місяці. Причому це може бути дитяча пустушка, за якою ніхто ніколи не прийде, або якийсь брудненький одяг чи дитяча підстилка, яка вже напевно, слугувала не одній дитині. Не дивлячись на те, що загублені речі вже були старими, їх ніхто не викидав. Я б просто, оцінивши одежину, одразу б викинула її до смітника. Що я іноді і робила.
Якось я взнала, що одну нашу українку мали взяти доглядальницею до однієї бабусі, яка ще лежала у лікарні після операції. Доглядальниці мали купити домашній робочий одяг. Так як гроші на це мали взяти у старенької сеньйори, то одяг не купили до тих пір, допоки старенька сеньйора не дала свого дозволу. Тобто стара пані до самого свого життя кінця мала відчуватися господаркою свого майна.Таких випадків я потім бачила дуже багато: до чужої власності відношення святе. Це у іспанців у крові.
Не хочу сказати, що іспанці не крадуть. Крадуть і гаманці, і обкрадають квартири. Навіть знаю випадок, коли іспанці викрали вибухівку у шахті для арабів.Ті іспанці не могли не здогадуватись, для чого арабам могла у Іспанії знадобитись вибухівка. У мене особисто в Іспанії двічі вкрали байку(одяг). Справа у тому, що я ранками ходила бігати до одного парку.Там бігали і інші люди. Я побачила, що ті інші люди залишали на лавочках свій одяг, коли їм ставало душно. Так як я теж розігрілась, то теж зняла свою байку і залишила на лавочці. Байка мала яскраво-червоний колір і виднілась здалеку. Коли я пробігла чергове коло, я помітила, що мою байку вже несе у своїй сумці якась перехожа. Я побігла за нею і вона віддала мені мою річ. Коли я ще раз пробігла коло, моя байка вже була у руках іншої жінки і вже майже на виході з парку. Я, захекуючись, ледве її наздогнала і знову повернула нещасну байку. Я зрозуміла, що, напевно, іспанцям до вподоби червоний колір. Також одна моя співробітниця мені розповіла, що на роботі її чоловіка вигнали одного робітника за крадіжку.
Коли я розмовляла з моїм татом на тему крадіжок, то він мені пояснював, що керівництво при союзі чудово знало про крадіжки. Всі розуміли, що при тих злиденних зарплатах без крадіжок було важко звести кінці з кінцями. Але ці крадіжки кожного тримали на гачку. Якщо робітник поводив себе якось не так, як того вимагала влада, його одразу можна було прижучити, залякати, покарати.
І ось це таке розповсюджене на території СРСР ставлення до державної власності, вміння використовувати своє положення нікуди не ділось. Воно до нас прийшло з нашого потворного минулого. І так як при владі залишились ті самі, або їх діти, то і маємо при владі кодло без моралі, без совісті, без душі.
І у тому що населення в СРСР було змушене красти, я вбачаю ще один злочин радянської системи. У більшості цивілізованих народів виробилось шанобливе ставлення до чужої власності. Украінці також поважали право власності. У дитинстві я часто чула, що в українських селах колись не існувало замків, що двері закривали на клямку. Якщо ж була лаката(підвісний замок), то ключ завжди лежав під якимось камінчиком біля дверей. Радянська ж влада своєю колективізацією, масовим переселенням людей, вихованням зрадників( Павлік Морзов, який продав власного діда) довела людей до того, що красти стало необхідним, щоб хоч якось вижити та прогодуватись.
Звичайно коли президентка Естонії Керсті Кальюлайнд говорить, що Україна стоїть на відстані кількох світових літ від вступу України до ЄС, це болить. Але, з іншого боку, не може Україна з такою великою болячкою на тілі, як всюдисуща корупція, одягнути на себе гарний одяг і сказати, що готова до вступу до демократичної спільноти. Ні, не може. Не може, тому що українці, які ще зовсім недавно не вважали великим гріхом поцупити щось зі своєї роботи, тепер не вбачають великого гріха у тому, що президентами у нас стають люди зі статками, нажитими під час роботи на державній посаді, не вбачають великого гріха, що президенти і інші високопосадовці навчають своїх дітей за кордоном, лікуються і відпочивають за кордоном. Ми, українці, не оберемо до влади людину без статків. Ми навіть проковтнули придуману кимось із зацікавлених думку, що багатий обранець не буде красти, бо він вже накрався. Ангела Меркель, яка так добре керувала Німеччиною, не мала б жодних шансів бути обраною президенткою України, тому що єдине, чого вона має багато, то це різнокольорових піджаків. І ніяких палаців, ніяких яхт.
Так що поки ми не станемо самі порядними, поки не почнемо порядних обирати на посади і потім їх контролювати, до тих пір нас ніхто не прийме у коло заможних країн. Так що болячки на тілі України маємо вилікувати. Ми маємо самі це зробити.
Коли я у студентські роки поїхала на екскурсію до Каунаса і зайшла у бар випити кави, одразу зрозуміла, що Литва — то Європа. Зрозуміла, коли побачила, як відвідувачі замовляли собі до кави тоненькі скибочки торта — 150 грамів. Ми в Україні торти їли великими кавалками. А про те, що Львів і Коломия ще не встигли повністю втратити європейський шик я зрозуміла, коли якийсь львів'янин, побачивши нас з сестрою біля якогось кафе сказав нам: дівчатка хочуть випити філіжанку кави? Ото слово «філіжанка» мене зачарувало. Так само мене зачарувала Коломия тим, що каву там давали також у філіжанках, а не у гранчаках, як у Чернівцях.
Коли я в дитинстві вже могла аналізувати події, які відбувались навкруг мене, мені здалось, що живу в країні де більшість або краде або нечесно заробляє.
Сусідка, яка працювала на свинофермі, крала комбікорм, коли працювала дояркою, крала молоко. Колгоспні фірмани( конюхи) коли іхали додому на обід по вулиці, везли своїм коровам накошеноі трави, конюшини. Хто працював на хлібзаводі, крав хліб і хлібні відходи. Крали на м'ясокомбінатах, ховаючи вкрадене під одягом. Крали на заводах напоїв, на фабриках одягу. Рядові військові крали продукти, простирадла, одіяла і продавали або обмінювали на самогонку. Крали працівники готелів і продавали нову проштамповану білизну, якої роками не можна було купити у магазинах. Продавці хоч не крали, зате перепродували товари, які були недоступними для простих смертних, або недоважували, або розбавляли молоко, сметану, або недоливали пиво. Начальство, якщо не крало, то “брало” у колгоспах задарма овочі, фрукти. Всі, хто жили біля колгоспних полів, садів, теж завжди крали. Це було нормою. Крали елекроенергію. Тато мій, колишній шахтар з Луганщини, говорив, що шахтарі після зміни завжди несли додому брилу вугілля, хоч і мусили йти додому кілька кілометрів пішки. Хтось щось накручував з пробками, а дехто прямо накидував дріт на електричні дроти. Недодавали газ у балони, тобто фактично крали газ у покупців. Лікарняне начальство приторговувало ліками, які неможливо було купити в аптеках.
Про одного начальника місцевого рівня у Сторожинці чула легенди про те, що коли перевіряючих у селах за радянською звичкою садовили за стіл і напували і нагодовували до усрачки, то цей начальник за своєю начальницькою звичкою щось поцупити, клав у кишеню свого піджака ніжку смаженої курки, напевно, для своєї дружини. І легенда стверджувала, що то траплялось не раз.
Пригадую один чи то кумедний чи то не дуже випадок, про який розповіла колись моя мама. Моя мама працювала на меблевій фабриці. Ну і, як і робилось у всьому СРСРі, на тій фабриці начальство крало багато, а робітники крали, стільки, скільки могли. На той момент фабрика виготовляла стільці. І з якимось певним періодом часу бригада домовлялась, у який день для кого “виноситимуть” стільці. Напевно, слово “красти” було неприємно використовувати для своїх власних вчинків. Всі люди мали якісь уявлення про добре і погане. І тому замість слова “вкрасти” використовували евфемізм “винести”. Одного разу у нічну зміну все було готове для виносу стільців. Але так трапилось, що одна робітниця Маша, яка мала не дуже добру славу “шестьоркі”, побачила, що її товариші крадуть стільці. Одна з робітниць не розгубилась, витягла з гаманця три рублі і сказала: “Беріть, Машо, три рублі, тільки нічого не кажіть начальству”. Маша гроші взяла. Пройшло кілька днів. Все тихо. І раптом Маша підходить до робітниці і каже: “ Вертаю вам, Маріє, три рублі, але я мовчати не можу”. І повернула гроші. Я спитала маму, чи були якісь наслідки після того. Мама сказала, що так як на той момент вже пройшло кілька днів, то вже ніхто нічого не міг довести.
Коли я приїхала до Іспанії, мене, як завжди у чужій країні, вразило багато речей. Одна з них — ставлення до чужої власності. Наприклад, працюючи у поліклініці, я помітила, що будь-яка річ, що загублена, зберігається у спеціальному місці довгі місяці. Причому це може бути дитяча пустушка, за якою ніхто ніколи не прийде, або якийсь брудненький одяг чи дитяча підстилка, яка вже напевно, слугувала не одній дитині. Не дивлячись на те, що загублені речі вже були старими, їх ніхто не викидав. Я б просто, оцінивши одежину, одразу б викинула її до смітника. Що я іноді і робила.
Якось я взнала, що одну нашу українку мали взяти доглядальницею до однієї бабусі, яка ще лежала у лікарні після операції. Доглядальниці мали купити домашній робочий одяг. Так як гроші на це мали взяти у старенької сеньйори, то одяг не купили до тих пір, допоки старенька сеньйора не дала свого дозволу. Тобто стара пані до самого свого життя кінця мала відчуватися господаркою свого майна.Таких випадків я потім бачила дуже багато: до чужої власності відношення святе. Це у іспанців у крові.
Не хочу сказати, що іспанці не крадуть. Крадуть і гаманці, і обкрадають квартири. Навіть знаю випадок, коли іспанці викрали вибухівку у шахті для арабів.Ті іспанці не могли не здогадуватись, для чого арабам могла у Іспанії знадобитись вибухівка. У мене особисто в Іспанії двічі вкрали байку(одяг). Справа у тому, що я ранками ходила бігати до одного парку.Там бігали і інші люди. Я побачила, що ті інші люди залишали на лавочках свій одяг, коли їм ставало душно. Так як я теж розігрілась, то теж зняла свою байку і залишила на лавочці. Байка мала яскраво-червоний колір і виднілась здалеку. Коли я пробігла чергове коло, я помітила, що мою байку вже несе у своїй сумці якась перехожа. Я побігла за нею і вона віддала мені мою річ. Коли я ще раз пробігла коло, моя байка вже була у руках іншої жінки і вже майже на виході з парку. Я, захекуючись, ледве її наздогнала і знову повернула нещасну байку. Я зрозуміла, що, напевно, іспанцям до вподоби червоний колір. Також одна моя співробітниця мені розповіла, що на роботі її чоловіка вигнали одного робітника за крадіжку.
Коли я розмовляла з моїм татом на тему крадіжок, то він мені пояснював, що керівництво при союзі чудово знало про крадіжки. Всі розуміли, що при тих злиденних зарплатах без крадіжок було важко звести кінці з кінцями. Але ці крадіжки кожного тримали на гачку. Якщо робітник поводив себе якось не так, як того вимагала влада, його одразу можна було прижучити, залякати, покарати.
І ось це таке розповсюджене на території СРСР ставлення до державної власності, вміння використовувати своє положення нікуди не ділось. Воно до нас прийшло з нашого потворного минулого. І так як при владі залишились ті самі, або їх діти, то і маємо при владі кодло без моралі, без совісті, без душі.
І у тому що населення в СРСР було змушене красти, я вбачаю ще один злочин радянської системи. У більшості цивілізованих народів виробилось шанобливе ставлення до чужої власності. Украінці також поважали право власності. У дитинстві я часто чула, що в українських селах колись не існувало замків, що двері закривали на клямку. Якщо ж була лаката(підвісний замок), то ключ завжди лежав під якимось камінчиком біля дверей. Радянська ж влада своєю колективізацією, масовим переселенням людей, вихованням зрадників( Павлік Морзов, який продав власного діда) довела людей до того, що красти стало необхідним, щоб хоч якось вижити та прогодуватись.
Звичайно коли президентка Естонії Керсті Кальюлайнд говорить, що Україна стоїть на відстані кількох світових літ від вступу України до ЄС, це болить. Але, з іншого боку, не може Україна з такою великою болячкою на тілі, як всюдисуща корупція, одягнути на себе гарний одяг і сказати, що готова до вступу до демократичної спільноти. Ні, не може. Не може, тому що українці, які ще зовсім недавно не вважали великим гріхом поцупити щось зі своєї роботи, тепер не вбачають великого гріха у тому, що президентами у нас стають люди зі статками, нажитими під час роботи на державній посаді, не вбачають великого гріха, що президенти і інші високопосадовці навчають своїх дітей за кордоном, лікуються і відпочивають за кордоном. Ми, українці, не оберемо до влади людину без статків. Ми навіть проковтнули придуману кимось із зацікавлених думку, що багатий обранець не буде красти, бо він вже накрався. Ангела Меркель, яка так добре керувала Німеччиною, не мала б жодних шансів бути обраною президенткою України, тому що єдине, чого вона має багато, то це різнокольорових піджаків. І ніяких палаців, ніяких яхт.
Так що поки ми не станемо самі порядними, поки не почнемо порядних обирати на посади і потім їх контролювати, до тих пір нас ніхто не прийме у коло заможних країн. Так що болячки на тілі України маємо вилікувати. Ми маємо самі це зробити.
Нет комментариев