Ці дивні заробітчанки

Остання хвиля українського заробітчанства розпочалась вже більше двадцяти років тому і продовжується до тепер. Сподіваюсь, що колись ця хвиля як і діючий на сьогодні вулкан на Канарських островах припинить свою гостру фазу.

Коли я приїхала до Іспанії, то одна з речей, яка викликала мій подив була та, що іспанці у середньому відчували себе років на десять молодшими за українців того самого віку і поводили себе відповідно: більш оптимістичноі і з більшою перспективою.

Пройшло вже майже двадцять років з моменту мого прибуття до Іспанії. Багато чого за ці роки змінилось. Змінились і заробітчанки.

Розкажу кілька історій.

Знаю тут кількох українок, які також приїхали біля двадцяти років тому, але уже у досить поважному віці за шістесят. Одна з них приїхала з метою організувати потік заробітчанок, щоб заробляти саме на еміграції. Їй це не вдалось. Але недавно мені сказали, що пані Л. вже виповнився вісімдесят один рік і вона ще доглядає за якоюсь іспанкою. Мене цей факт неабияк здивував. Як можна працювати у такому віці? Але, як не дивно, думаю, що саме у такому віці найкраще доглядати літніх людей. Чому? Тому що вони ментально дуже близькі, їхні думки, реакція, світогляд багато у чому подібні. Люди старшого віку краще доповнюють одні одних. Але є одне але: у нашої пані Л. в Україні важко захворів чоловік. Вона не покинула свою роботу і не поїхала його доглядати, а заробляла на оплату доглядальниці. Не знаю, чи добре вчинила пані Л., але вона зробила свій вибір саме таким чином.

Інша пані, пані О. на кілька років молодша, але їй також вже недалеко до дев*ятого десятку. Вона вже багато років доглядає за молодим чоловіком, який стає вже не дуже молодим і який має психічне захворювання. Починала пані О. у цій родині, коли ще була жива мама цього чоловіка. Пані О. вже давно стала членом родини. У хворого є брат, який любить пані О. Пані О. підтримує зв*язок зі своїми родичами в Україні, провідує їх, висилає їм гроші. Але, думаю, що вона вже і сама не знає, яка родина їй ближча. І я не здивуюсь, якщо взнаю, що її іспанська родина потихеньку сплачує страховку на випадок смерті пані О., так само як це вони робили і для інших старших членів родини. Тобто ніхто їй ніколи не скаже: ти вже стара, ти нам не потрібна, тому їдь собі додому.

Ну і не можу не розповісти ще про одну вісімдесятилітню заробітчанку. Пані П. виглядає дуже і дуже гарно. Їй ніхто ніколи не дав би і близько її років. Вона приїхала до Іспанії з метою не тільки заробити грошенят, але також і для того, щоб знайти собі іспанця. І вона таки його знайшла. Ще й молодшого на сім років. Не знаю, чи здогадується іспанець, що його молода не така вже й молода. Мені довелось спостерігати одного разу за пані П., коли вона чекала побачення зі своїм кавалєром. Вона поводила себе чисто як закохана дівчина, яка не знаходила собі місця від переживання, коли ж нарешті з*явиться машина її милого, ходила туди сюди по тротуарові. Коли ж вона побачила нас, її знайомих, зробила усим тілом якийсь такий невловимий жест, який заборонив наблизитись до неї. Ми так і залишили її на тому тротуарі з її солодкими муками очікування.

Ніколи я не думала, що такі речі можливі. Але життя часто дає нам приклади того, як іноді трапляються речі, які не мали б траплятись. Одного разу моя мама з татом їхали на мотоциклі з коляскою у село за яблуками. Коли вони їхали на крутому спускові, де дорога була встелена крупним камінням, мотоцикл занесло у яр. Після того, як мама прийшла до тями, вона помітила, що руль важкого мотоцикла стискає татові груди. Не знаю, звідки мама набрала сил, адже як пізніше з*ясувалось, у неї був сильно ушкоджений шийний хребець і вона багато місяців пробула на лікарняному, але вона змогла підняти мотоцикл, рятуючи тим життя тата.

Заробітчанки, про яких я розповіла, напевно ніколи не думали, що вони колись будуть здатні на те, що вони роблять зараз. Думаю, що люди часто програмують себе, на те що у сімдесят вони вже буду погано почуватись, почнуть як їхні батьки відчувати біль у ногах, а у вісімдесят вже ледве зможуть обслуговувати самі себе. Ну, і звичайно, все відбувається саме за таким сценарієм, який люди самі собі писали, враховуючи досвід попередніх поколінь. А в Іспанії, вивилось, можна писати інший сценарій. Напевно, дається взнаки також і те, що тут заробітчанки бачать, що іспанці не накреслюють собі фініш десь там у сімдесят років. Ні. На пенсії багато іспанців записуються на курси танців, іноземних мов, малювання і ще багато яких. Більшість з пенсіонерів створюють групи для щоденних прогулянок, записуються на різні подорожі у неканікулярний період, коли всі туристичні послуги значно дешевші. Ці всі активності надають оптимізму, надають життю нових барв і приносять багато задоволення і насолоди.