Які українські реалії іноземці хотіли б перенести з України додому? (продовження теми про те, чому немає української мафії)

(ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ ПРО ТЕ, ЧОМУ НЕМАЄ УКРАЇНСКОЇ МАФІЇ)

Думаю, що більшість читачів погодиться зі мною, що коли ми буваємо у розвинутих країнах, багато чого з того, що ми побачили, нам би хотілось перенести на наш український грунт. Список того, що б ми хотіли перенести в Україну, був би досить довгим і, напевно, досить індивідуальним. Думаю, що у списку поряд зі справедливою судовою системою, якісною освітою, якісною охороною здоров’я могли б бути побажання перенести у Карпати Середземне море і поставити у центрі Києва статую Давіда.

А чи задумувались ви над тим, що хотіли б перенести до себе іноземці, окрім ціни на пиво і вроду українських жінок? Що можуть бачити такого прекрасного в Україні іноземці, чого немає у них? Думаю, що список не складався б з багатьох пунктів. Якби я була іноземкою, я б записала туди:

1. Наші пісні.

2. Наші писанки.

3. Наш народний одяг.

4. Наше смачне пиво.

5. Нашу смачну кухню.

Ну, і, звичайно, якби іноземці добре придивились до нас, вони б побачили, що серед нас є мужні, сильні люди, які готові ціною свого життя боронити нашу Україну. Думаю, що багатьом європейцям, які вже звикли жити з 1945 року у мирі і у комфорті, є дивним бачити цю силу духу і жертовність у своїх сучасників.

Але якби доброзичливий іноземець прожив би трохи більше часу серед нас, почитав би трохи нашу історію, то він би дізнався про деякі не зовсім приємні для українців речі. Він би дізнався, що багато представників етнічних меншин в Україні активно протестують проти того, щоб називатись українцями, протестують проти вивчення нашої мови. Чому ж так відбувається? На це питання можна відповісти, вказуючи на кілька причин.

Так влаштований світ людей (і світ тварин), що слабші намагаються товаришувати з сильними, з впливовими. Українці, на жаль, такими ніколи не були. І тому не дивно, що росіяни в Україні тягнуться до Росії, румуни до Румунії, євреї до сильніших, угорці до угорців.

Чому ж ми не стали сильними на своїй землі? Що нам завадило?

Я б виділила три причини: земля, освіта, релігія.

Якийсь американський історик, прізвища його я, на жаль, не запам'ятала, сказав, що наші черноземи є подвійним благословінням: з одного боку давав українцям не голодувати, а з іншого боку зробив з українців рабів землі. Історія показує, що ніколи не може бути багатим той, хто власноруч обробляє землю. Українців можна назвати африканцями європейського континенту: наші сприятливі умови проживання призвели до того, що ми не розвивались. Не розвивались настільки, що європейські країни з їхніми набагато гіршими грунтами збирали удвічі-утричі більші врожаї. Українці довгий час не використовували хімічні добрива, які винайшли європейські вчені.

Як наслідок того, що українці знали лишень один спосіб здобування засобів для існування – землю, вони не хотіли віддавати своїх дітей до школи. Не бачили українці нічого хорошого в освіті. Саме тому на українських селянах заробляли більш освічені і більш кмітливі люди. Іван Франко у п'єсі «Учитель» з гіркотою описує село у Галичині, де ні голова села, ні жителі села не бажають освіти своїм дітям. Доходило до того, що коли інспектор приходив перевіряти успішність дітей, то керівники села домовлялись з керівниками іншого села, щоб вони «позичили» дітей на день перевірки. За часів Австро -Угорщини по українських селах ходили представники влади і примушували селян раз на місяць білити вапном курники і свинарники, щоб запобігти хворобам.

На жаль, через майже сто років ситуація в українських селах мало змінилась. Мені довелось жити в селі. В українському селі важко знайти хату, де є книжкова шафа. Вчителі, які виросли у селі, можливо, добре знають свій предмет, але вони не є глибоко освіченими людьми, які з дитинства жили у світі книжок. І не можна їм за це дорікати, тому що вони у дитинстві допомагали своїм батькам обробляти землю. Але вчителі, не залюблені у книгу, не можуть дати поштовх дітям до розвитку.

Мій східноукраїнський тато все життя любить читати, а моя буковинська мама -ні. Тому моя мама завжди сварила тата за читання, вона вважала, що то просто дурна трата часу. Неосвіченість українців веде до того, що вони живуть в умовах, які важко назвати цивілізованими. Мій тато у нас в хаті зробив умивальник, у якому можна було помити руки, обличчя. Це було ще в моєму дитинстві. Брудна вода виливалась у відро у тумбочці. Одні наші родичі попросили й собі таку тумбочку. Тато зробив. Але наші родичі так ніколи й не використали цю тумбочку за призначенням і використовували її як шафку для шкільних підручників. А руки мили, набираючи горнятком воду у відрі. Як можна добре вимити руки, зливаючи горнятком собі самому? І брудна вода з рук капала у відро, з якого потім всі пили воду.

Коли я вийшла заміж у інше село, мені одна сусідка пожалілась на свого зятя:

— Ади, мій зять щотрохи миє руки з милом. Що він тими руками робить, що конче треба їх раз пораз мити милом?

Що й казати, що та сусідка мене дуже здивувала.

І ще ніколи не забуду випадка, коли наприкінці 80-х років у районній лікарні на Буковині було два страшних випадка з глистами. Одного хлопчика не вдалось врятувати. Лікарі зрозуміли трагічність ситуації тільки тоді, коли у хлопчика з носа і з рота почали виповзати глисти. Молоду жінку з такою ж хворобою вдалось врятувати. Якби ці хворі мили руки з милом, то вони б не захворіли.

Читання книг – то є освіта, то є спосіб розвивати уяву, розвивати мислення. Серед найбільш читаючих країн знаходиться Фінляндія. Вона ж є однією з країн з найвищим рівнем життя. Останніми роками піднявся відсоток людей, що багато читають, в Індії. В Італії відсоток людей, які читають книги більше ніж раз на тиждень, складає 56%, у Польщі – 36, а в Україні тільки 27%.

Якщо ми хочемо бути сильними, якщо ми хочемо, щоб Гогішвілі та інші зальотні пташки ставились до нас з повагою, ми маємо стати такою державою, у якої чомусь будуть хотіти навчитись інші. Але поки у нас туалети будуть будувати у кількох метрах від криниці, поки мухи з туалета будуть сідати на наші столи, поки ми не почнемо мислити, завжди знайдуться пройдисвіти, які будуть сідати нам на шию і при цьому ще й нас не поважати. Слабких і нерозвинених ніхто не поважає.

У одній з іспанських провінцій Іспанії Каталонії існує чудова традиція навесні дарувати на день Святого Георгія книгу і гвоздику. Нам, українцям, неодмінно треба запровадити таке свято. Мені дуже подобається Свято вишитої сорочки, менше подобається День української хустки, але я б дуже хотіла б, щоб ми заснували традицію на День української письменності дарувати книги. І не тільки у цей день.
( Про інші причини нашої слабкості наступним разом)