Який батько, такий і син

Переклад з іспанської.
Писалось для того, щоб іспанці знали інформацію від нас, українців.

Після Другої світової війни громадяни країн першого світу були переконані, що геноцид та масові вбивства — це речі далекого минулого і стають все більш неможливими. Події в Україні показали, що це не так. Звірства російських солдат, їх мародерство та ґвалтування жінок та дітей змусили українців, і я думаю, що не тільки українців, згадати про події Другої світової війни.

У Німеччині питання зґвалтування німкень російськими солдатами довгі десятиліття було табу. Але в 2011 році вісімдесятирічна Габріела Кепп наважилася порушити мовчання і опублікувала книгу про сексуальні злочини радянських солдат 1945 року в Берліні. Вона це зробила, тому що, як вона сказала, ніхто більше не міг сказати правду про це. Книга називається «Чому в мене не було сексу».

За даними експертів, в середньому кожна з жертв у віці від 9 до 90 років була зґвалтована 12 разів. У Берліні в 1945 році перебувало близько 5 мільйонів російських солдат. Для багатьох німкень віком від 80 до 90 років цей акт насильства став смертельним. Фройлен Кепп гвалтували чотири рази на день. Їй було 15 років. Вона більше ніколи в житті не мала сексу.

Українські дівчата, вивезені до Німеччини на примусові роботи, були щасливими, коли радянські солдати входили в німецькі міста. Вони думали, що вони їхні рятівники. Ці рятівники почали ґвалтувати також українок. У поїздах, коли українки повертались додому, їх теж всю дорогу ґвалтували.

Після перемоги ні Німеччина, ні союзники СРСР не піднімали тему сексуальних злочинів з боку Червоної армії. Хто ж тоді дбав про зґвалтованих жінок? Тоді світ не звертав увагу на такі «дрібниці». Жертвам довелося ховати свій біль глибоко в своїх розбитих душах.

З того часу минуло 77 років, але поведінка росіян не змінилася. Тепер діти тих російських спасителів ґвалтують своїх жертв: жінок і дітей в Україні. Ґвалтують і вбивають. Непокаране зло завжди повертається.

Ще одна річ, яка привернула увагу українців у цій війні- це російське мародерство. Російські військові, коли відступили до Білорусі, завантажили свої вантажівки, свої танки краденими речами. Їм годилося все: одяг, телефони, ювелірні вироби, годинники, меблі, велосипеди, самокати, мішки цукру. Оскільки не могли все відправити в Росію, почали продавати вкрадене на ринку Наровлі.

Росія прагне бути світовим лідером. Але як росіяни можуть претендувати на світове лідерство, якщо їхні військові стають мародерами на війні, які крадуть не тільки ювелірні вироби, телефони, а й нижню в українців? Не можу уявити, що солдати НАТО нишпорять у шафах громадян країни, де вони воюють.

Якщо ми знову повернемося до Другої світової війни, ми згадаємо, що росіяни в Німеччині крали все, що могли: від фабрик до витворів мистецтва, інструменти, ювелірні вироби. Відомий маршал Жуков та інші генерали завантажували цілі вагони з награбованим майном. На фото, де російський солдат Єгоров підняв червоний прапор над Рейхстагом, видно два годинники: по одному на кожному зап'ясті. Пізніше фото маніпулювали і залишили лише один годинник.

Під час Другої світової війни вищі радянські чиновники одного разу опинилися в жалюгідній ситуації. Йдеться про те, що під час Другої війни американці передали СРСР по ленд лізу багато автомобілів, в тому числі джипи вілліси. У автомобілях були скрині з інструментами, окулярами, черевиками та довгими коричневими шкіряними пальтами коричневого кольору. Перші пальта дісталися водіям. Коли радянські начальники дізналися про пальта, то почали забирати їх для себе.

Коли Черчіль під час війни прибув до Москви, всі чиновники, які зустрічали його на аеродромі, були одягнені в довгі коричневі шкіряні пальто. Черчіль сказав низьким голосом своїм: «У мене таке враження, що я приїхав на зустріч з лідерами американських профспілок водіїв. „

Одним з найшанованіших історичних персонажів росіян є Петро Перший. Коли цей цар почав їздити в Європу зі своєю делегацією, його улюбленець Данила Меншиков наказав членам делегації зашити кишені, щоб вони нічого не крали у іноземців під час візитів. Про це пише Олексій Толстой у романі “Петро Перший. „Як бачимо, минуло декілька століть, але росіянам потрібно продовжувати зашивати кишені.

Історія відносин України з Росією довга і кривавава. Росіяни завжди хотіли бути нашими братами, старшими братами. Але українці завжди хотіли вийти з клятих російських обіймів, оскільки ми знали, що наші сусіди жорстокі і нещадні. І саме тому ми не хочемо таких братів і ставимося до них з презирством. Єдине, що люблять робити росіяни — це завойовувати землі. Але навіщо їм потрібно більше земель, якщо росіяни з тими землями, що вже мають не вміють порядкувати, не вміють зробити їх придатними для життя? Навіть коли вони підкорюють такі прекрасні міста, як Кенігсберг – місто де народився Кант, чи місто Виборг, вони швидко перетворюють все на руїну.

Росіяни не можуть пробачити українцям, що ми без газу і нафти повільно покращуємо наш добробут, будуємо дороги, хочемо належати до цивілізованого світу.

Ця війна, не просто війна, щоб стерти українців з лиця землі, це війна двох світоглядів, це війна між добром і злом.

І добро повинно перемогти.