"Моя мама у росіянки працювати не буде"

Коли розмовляю з незнайомими іспанцями, одне з перших питань від них є про те, з якої країни я приїхала. Іноді самі питають: ти румунка?( найчастіше), і далі йде вся географія: португалка, полька, француженка, англійка, німкеня. А старші люди, які трохи недочувають, вважають, що я гайега(gallega), тобто з іспанської провінції Галіція, з якої походять багато відомих іспанських політиків і навіть родина кубанського диктатора Фіделя Кастро.

Наступне питання після компліменту мені особисто і багатьом українцям за те, що ми дуже здібні до мов, є питання про те, скільки років я вже живу в Іспанії.
Поки я говорила 10 років, 15 років, відповідь моя була якоюсь легкою. Коли вже дійшло до 20, багато хто з іспанців кажуть, що я вже більше іспанка ніж українка. Не знаю, чи радіти тим словам чи журитись.

З початком війни, коли побачила, більше по телевізору, біженців, коли почала на сторінці асоціації українців в Астурії друкувати об'яви про роботу на кухні, у полі, у барах і на які наші біженці не поспішали відгукнутись, зрозуміла, що я вже не знаю Україну, що за двадцять років українці змінились, стали заможнішими, впевненішими у собі. Це мене порадувало. Ніхто не біг брати без розбору першу- ліпшу роботу. Але з іншого боку, мені подумалось, що я все ж взялась би за будь-яку роботу, щоб відчути себе самостійною і злізти з шиї іспанської держави.

Можливо, небажання українців братись до будь-якої роботи є свідченням того, що вони або ще не вийшли зі стану адаптації або не хочуть починати працювати, сподіваючись найближчим часом повернутись додому.

Із сторінок соціальних мереж я вже багато останніх років бачу, що мої колишні колеги- вчителі почали активно їздити на відпочинок за кордон. Цього не можна було уявити собі 20 років тому. Бачу з фото гарне житло, у якому живуть мої знайомі і незнайомі віртуальні друзі.

Недавно розмовляла з біженкою із Запоріжжя. Вона зараз в Іспанії. Це молода дівчина. Російськомовна. Розповіла мені із захопленням, що в Україні, починаючи з 2014 року відбуваються великі зміни у багатьох сферах. Ця дівчина спитала мене, як можна знайти роботу кравчині для її матері. Я сказала, що маю одну знайому росіянку, власницю ательє, яка колись мене питала про кравчинь. Хоч я і не маю серед друзів росіян, з розмов з цією власницею ательє зрозуміла, що вона абсолютно не підтримує війну. Правда я не мала бажання вияснювати, наскільки вона є антипутінкою.

Дівчині я пояснила позицію росіянки. Дівчина мені категорично відповіла: моя мама не буде працювати у росіянки. Така позиція мами цієї дівчини мене порадувала: після цієї війни українці мають чітко знати, хто їхні вороги, так само, як хто їхні друзі.

Про зростання добробуту українців засвідчив ще один факт: моя давня подруга, з якою я познайомилась у перший рік мого заробітчанства, розповіла мені, що її донька, киянка, хімік за освітою, прийняла пропозицію попрацювати якийсь час хіміком у Леоні( Іспанія). Це їй знадобиться для її наукової кар'єри. Виявилось, що її зарплата в Україні є вищою за ту, яку вона отрумаватиме у Іспанії.

Вчора я поїхала провідати ще одну мою подругу-заробітчанку. Вона прихистила у себе вдома молоду дівчину, яка за кілька днів до початку війни приїхала до Барселони. Дівчина живе в Києві останні десять років, а до цього жила в окупованій Новій Каховці. Повертатись додому вона мала 25 лютого. Через знайомих вона знайшла мою подругу, яка теж родом з Нової Каховки.

Ця молода біженка виявилась гарною стрункою синьоокою дівчиною з пшеничним кольором волосся. Такі дівчата привертають увагу молодих іспанців. Ця теж привернула. Але киянка не виявила ніякого інтересу до залицяльника. Вона не намагається вчити іспанську, вважає, що їй достатньо англійською. Закоханий іспанець англійською не розмовляє. На запитання, чому вона не хоче спілкуватись з молодим іспанцем вона відповіла: " Не потрібні мені ці іспанські страсті".

Киянка мене вразила. Знаю, що багато українок-заробітчанок раніше вважали великим щастям для себе знайти чоловіка іспанця. Молода киянка не підходить під той шаблон, який є у мене про українок.

Вчора на прогулянці вона попросила у мене дозволу взяти український прапор, який я завжди тримаю у машині, так як часто ходжу з ним на мітинги, щоб зробити з ним кілька світлин на тлі чудових астурійських краєвидів. Зробила фото, щоб відправити в Україну.

Я дуже радію, що ця дівчина, як і багато інших українців, зв'язують своє майбутнє тільки з Україною і чекають завершення війни, щоб повернутись додому.
Спілкуючись з українцями, бачу, що дійсно, Україна за двадцять років змінилася. Мене це радує. І одночасно мені трохи сумно, що ці зміни відбуваються без мене.