Неправильні українські діалекти, або Невдалий день

Їжджу на свою іспанську роботу на велосипеді. І це дуже добре: допомагає мені остаточно прокинутись і ще й зарядку «задурно» роблю. Після роботи їду в супермаркет щось купити. Маю для цього на велосипеді невеликий кошичок.

Живу я в райському мікрорайоні: багато доріжок серед зелених луків, видно навколишні села на горбах, вдалині видно гори. По цих доріжках завжди хтось гуляє, сам або з собакою, іноді аж з двома.

До речі, я вже якось подумала, що якщо ще колись заведу собак, то неодмінно двох одразу: їм не буде сумно, коли залишатимуться самі вдома.

Коли я під’їжджала до супер, побачила жінку з хлопчиком років семи. Почула, що жінка розмовляла російською. Язик для мене вже давно є неприємним сигналом, а після 24-го лютого взагалі став нестерпним. Той, хто ним говорить, сприймається як ворог, ворог, від якого можна чекати чого завгодно. Це все рівно, як зустріти медведя десь у лісі. Намагаюсь віддалитись від нього якомога далі, не прояснюючи, чи він вже наївся малини з медом, чи ще хоче закусити.

І коли вже я віддалялась, почула, що хлопчик відповідав мамі українською. Це мене вразило. Одразу зрозуміла, що ця мова хлопчика подібна до тієї травинки, яка знайшла у собі сили пробитись через товстий шар асфальту до сонця, але яку неодмінно затопчуть ноги заклопотаних перехожих.

Це були біженці. Зі свого досвіду знаю, що як тільки ця дитина почне ходити до іспанської школи, через короткий час іспанська мова стане панівною, а мова мами збережеться тільки для розуміння побутових речей, словник неіспанської мови буде безнадійно скорочуватись. І скоріш за все через недовгий час син буде розмовляти з мамою іспанською, а українська зникне безслідно.

Мені подумалось: хтось, явно що не мама, навчив маленького українця рідної мови. А немудра мама замість того, щоб поливати мову як квіточку, плекати її, самій послуговуватись нею у розмові з сином, робила те, що віками робила з українцями росія: зросійщувала свою дитину.

Ця картина кілька днів мені згадувалась і продовжувала мене засмучувати. Хлопчик був гарненький, говорив так по-дитячому невинно. Мені було гірко.

Пройшло кілька днів. Я вийшла зі своїм кокером Бубликом на прогулянку. Коли проходила повз лавочки, де сиділа якась пані з дитиною, здивувалася, коли пані привітала мене по імені. Виявилось, що вона мене знала по мітингах, на яких я бувала ведучою, виголошувала промови.

Виявилось, що жінка з Бердянська, живе вже давно у Іспанії. Через кілька хвилин до нас приєдналась ще одна пані теж з хлопчиком. У цій пані я взнала ту жінку, яка відповідала російською на українську свого сина.

Ця друга була біженкою теж з Бердянська. Її чоловік і син воюють зараз на війні. Під час нашої розмови почула, що і друга жінка, яка вже давно живе в Іспанії, теж розмовляє російською зі своїм сином, який також відповідав українською.

Ті почуття, ті думки, які юрмились у моїй голові з минулої зустрічі, повернулись з новою силою. Таких випадків, та ще двох одразу, коли дві мами розмовляють російською з україномовними дітьми, я ще ніколи не бачила. І моїм природнім питанням було: « Чому ви не розмовляєте з вашими дітьми українською?». Один з хлопчиків вказав на іншого і сказав: « Тому що він русскій». «Русскій» звучало як великий недолік.

Мені було так прикро, що вже не хотілось і розмовляти, але так як ми йшли в одному напрямку, то ще кілька хвилин розмовляли. І та що біженка сказала: «Вообщето, на западной Україне не украінскій язик, там діалект, которий не являєтся украінским язиком».

На мої доводи про те, що абсолютно усі мови світу мають діалекти, вона продовжувала з наростаючим гнівом наполягати, що то не є українська.

Не в усіх європейських країнах те, що ми вважаємо діалектами, вважають діалектами, кажуть, що то мови. Часто віддалені провінції однієї і тієї самої країни іноді навіть не розуміють одні одних. Наприклад, у Німеччині баварський діалект незрозумілий решті німців. І саме літературна мова стала тим цементом, який об’єднав Німеччину.
Там, де існує більше, як одна державна мова (за винятком тих країн, де добровільно створили союз представники різних етнічних груп і де чітко прописані сфери вжитку тих чи інших мов, як у Швейцарії), іноді спалахують сепаратистські напруження: у Канаді, Бельгії, Іспанії. А Чехословаччина, у якій також був чіткий розподіл функціонування мов, таки мирно розділилась на дві частини, так як не змогла стати єдиним цілим.

Хтось в Україні ( здогадуюсь хто) довго вбивав у голови російськомовних українців, що Галичина розмовляє польським діалектом, що на Закарпатті теж не українська мова. З цим аргументом зустрічалась вже не один раз. І вимовляється він з ненавистю до української мови, як останній і єдиний аргумент, щоб не вчити мову і продовжувати розмовляти єдино правильним язиком. Начебто в росії не існують діалекти.

На жаль, наша держава у цьому плані робила дуже мало. Настільки мало, що міністр МВД Аваков дозволяв собі, і одночасно всім поліцейським України, не послуговуватись обов’язковою мовою на службі. Більше того, Аваков навіть намагався узаконити якийсь слобожанський суржик.

І українці, які розмовляли мовою, тільки безсило протестували у соціальних мережах.
Коли я думала про цих двох жінок з Бердянська, мене осінило: вони вдома розмовляють з синами українською! Але коли вони виходять на вулицю, їх перемикає, включається захисний механізм: вони не хочуть бути україномовними на вулиці. Вони виросли у такому середовищі, де українське вважається малокультурним, другорядним, таким, що його треба обсміяти, так як це постійно робив 95 квартал.

( Цікаво, як там поживає 95? Продовжує ідіотизувати все українське? Чи з горя, що чеченців не покритикуєш, бо потім пробачення треба просити, пішли на фронт, як це зробили всі порядні українці? Чи кишка у них тонка воювати за Україну? Чи їздять під обстрілами на фронт з номерами про тупуватих недолугих московитів? А не бояться, що в росії новачка на всіх вистачить?

Думаю, що 95 квартал вже сто разів пожалкував, що допомогли президентові стати президентом і самі собі наступили на горло своєї пісні: Україну вже не покритикуєш, а то партизани, не дай бог, розсердяться.)

Тож мені хочеться сказати тим українцям і українкам, які все ще відчувають комплекс меншовартості: подивіться навкруг себе: війна багато чого змінила. Багато росіян вже скривають, що вони росіяни. Вони навіть українську символіку почали чіпляти на свої авто. Скоро й мовою заговорять, тому що українське військо вже довело світові, що міф про другу військову потужність – то вигадка росіян. Українське стає модним, престижним, приваблюючим.

Знаю вже не один випадок, коли російськомовні з 24 лютого перейшли на українську. Це радує. Як радує й те, що деякі жителі Криму вже не вважають більше, що з 2014 року у них з’явилось дві батьківщини. Тепер у них знову одна, Україна. Але для того, щоб це можна було зрозуміти, довелось побачити зблизька, що та вторая родіна з себе являє.
Російськомовні українці мають пам’ятати, що саме ті українці, які не прийняли багато років тому мови колонізатора, які закопували скрині зі своїми вишитими сорочками у землю біля рідних домівок, коли їх засилали до Сибіру тільки за те, що вони хотіли залишатись українцями, які передавали з покоління у покоління свої пісні, свої традиційні страви, свої звичаї, саме вони свою боротьбою, патріотичним вихованням своїх дітей, наблизили нас до Європи.

Якби не вони, не їх мова, ми б вже мало чим відрізнялись від росії, де люди живуть у безпросвітній бідності, де люди топляться у фекаліях під власними будинками, де цивілізація існує тільки у кількох великих містах, а вся решта територія живе у 19 столітті.

Саме тим, хто зберіг нам Україну, її традиції, її мову, ми маємо завдячувати за те, що цивілізований світ відкрив нам свої обійми і допомагає нам остаточно вийти з обіймів руского міра і остаточно повернутись у наш європейський дім, від якого нас майже чотириста років тому відгородила нас московія.

Тож допоможімо Україні остаточно стати європейською демократичною державою. Виховуймо наших дітей українцями у повному розумінні цього слова.