Віддати борги дітям

Думаю, що найкраще мене зрозуміють ті заробітчани, які поїхали у світи на самому початку 2000-тисячних, коли наших було ще не так багато за кордоном, коли українці ще не мали біометричних паспортів, коли відпочинок українців за кордоном ще не був таким масовим і майже буденним як зараз, коли навчання нашої молоді за кордоном не було таким чисельним, коли було значно більше російської в Україні, коли українська мова не засмічувалась англійськими словами такими швидкими темпами… і коли ми ще не знали, що на нас чекає страшна війна

Коли мої діти після майже шестирічної розлуки нарешті почали жити зі мною в Іспанії, я продовжувала бути тією людиною, яка завжди шукала для себе найдешевшу футболку (для дітей – ні), найдешевше м'ясо та ніколи не ходила в бари випити кави.

Дітям купувала морозиво тільки у супермаркеті і ніколи на вулиці.

Одного разу поїхала з дітьми на машині до Мадриду, щоб зустріти в аеропорту чоловіка, який повертався з дому. Апартаменти ми хоч і винайняли на самій центральній вулиці Мадриду Gran Via, були також дешеві.

У Мадриді є чудовий парк, який називається Retiro. Мої меткі хлопці швидко з’ясували, що на озері у паркові можна поплавати на човнах. Вони сказали, скільки коштувала одна година на човні. Здається, 5 євро. Мені, як завжди, здалось, що то було дуже дорого. Я не сказала, що ні. Але я навмисне так повільно гуляла, заглядала в усі закутки парку, щоб дотягнути до моменту, коли станція з човнами закриється. Так і сталось: коли ми підійшли, залишалося півгодини до закриття, і човни вже не давали.

Хлопці засмутились. Мені хоч і було неприємно, все ж раділа, що зекономила гроші.

Проходили роки, але у душі так і залишився якийсь цвяшок, який мене наполегливо муляв. Я вже багато разів пошкодувала, що так пильнувала тоді за своїми грошима і не дозволила дітям поплавати на човні.

З роками все частіше думаю, що бідність принижує людину, робить її маленькою, жалюгідною, невпевненою у собі. Думаю, що знак бідності залишається в душі людини назавжди. Навіть, якщо вона дорослою розбагатіє, завжди залишиться щось таке з її бідного дитинства, що буде супроводжувати все життя: або вона завжди буде жаднА хорошої їжі, або буде без перестанку купувати дорогий одяг і демонструвати його оточуючим, чи дорогі машини, чи годинники.

Бідність обрізає дітям крила, не дає змоги бачити себе сильним у великому просторі, обмежує мрії людини задоволенням найпростіших потреб.

Якби я мала можливість, я б ввела закони, які б забороняли людям бути бідними.
Нещодавно подорожувала зі своїми дітьми по Франції та Німеччині. Їхали машиною, ночували у селах Франції у недорогих хатах, потім жили у Німеччині у нашої родички. Цього разу спонукала синів купувати все, що вони хотіли поїсти, зупиняли машину там, де їм бажалось. Зупинились на березі якоїсь річки біля Бордо, щоб наш песик Бублик поплавав у воді, так як було дуже спекотно.

Я хотіла, щоб сини відчули, що вони можуть приймати рішення, отримувати задоволення там, де вони того забажають, що вони господарі свого життя.
Один з синів сказав, що він хотів у Франції з’їсти на сніданок справжній французський круасан. Ми знайшли у милому французському селі чепурну пекарню з вітринами, закладеними усякими смаколиками, купили там темного важкого пахучого хліба, добрих шматків тортів і по два круасани кожному.

Я раділа, що змогла задовільнити прості бажання моїх вже хоч і дорослих, але все ж дітей. Їли ми ті круасани з задоволенням і з розумінням, що не такі вже недосяжні для нас ті французські круасани.

А пізніше в Німеччині ми змогли поплавати на човні у чудовому середньовічному містечку. Ми там навіть побачили два величезних човни з весіллям. Молодята та їхні гості тримали у руках келихи з вином, мали на столиках перед собою якесь пригощення. Дехто з гостей весело привітався з нами, так як вітаються у морі кораблі, коли пропливають поряд.

Також мої хлопці купили собі у самому центрі старовинного міста смачного морозива.

Мені було радісно дивитись на них, тільки трохи сумно, що я не зробила цього раніше.

Після того плавання на човні, після того морозива моїй душі стало трохи спокійніше, начебто віддала давній борг, який не давав мені спокійно жити. Єдине, що мене турбує, чи не надто пізно віддала борг. Хочу вірити, що не надто.