Смерть і старість – табу для жителів розвинених країн

Мені не подобалось працювати інтерною, тобто жити у чужій родині, стаючи частиною життя цієї родини, жити проблемами чужої родини і відсунувши проблеми власної родини на далекий задній план. Витримала таку роботу півтора року.

Але є все ж у цій роботі і один позитивний момент: саме на цій роботі ти бачиш чужу країну ближче, швидше вловлюєш позитиви і негативи чужого суспільства, значно скорочуєш час, який потрібен для того, щоб мати уявлення про країну твого нинішнього проживання.

Коли я працювала в одній іспанській родині, там померла бабуся. Бабуся, яка дуже любила свого сина, яка дала синові вищу освіту, хоч для цього їй довелось порушити сімейні традиції і страшенно економити багато років поспіль. Ця бабуся також дуже любила онука, але не любила маму онука, вважала, що ця мама підступним чином завоювала серце її дорогого сина з вищою медичною освітою.

І ось коли ця бабуся померла, її тіло у гарному закритому гробі помістили за склом у невеликій кімнатці з великою кількістю дорогих букетів з гарних натуральних квітів, з кількома вінками з натуральних квітів, теж страшенно дорогих.

Взагалі, смерть у Європі коштує дорого. Місце, де поміщають на три дні покійника, називається танаторіо. Туди приходять друзі і знайомі, щоб висловити своє співчуття тим, хто продовжує жити. Є також книга записів, де можна висловити свій жаль.

Коли мені вперше довелось побувати у танаторіо, одразу помітила різницю між нашими похоронами і іспанськими. Іспанські похорони дуже зручні. Покійник все життя сплачував внески компанії, яка брала на себе зобов’язання поховати його, коли настане час. І коли настає час, родина тільки має повідомити адміністрації лікарні, якщо людина померла там, телефон компанії, і далі все рухається саме собою. Ні тобі бігати за довідками, ні купувати труну та огидні вінки зі штучних квітів, які потім їдким димом отруять тих, хто живе на планеті. Також не треба мити тіло, ночувати біля нього дві ночі, турбуватись про поминки. Якщо поминки у селі, то не треба ще й пекти, смажити-парити і розриватись на всі боки. Європейські похорони дуже комфортні, я б сказала, менш травматичні.

Коли я була в танаторіо, то онук бабусі, хлопчик років дев’яти, розумний хлопчик, гарний, який теж пізніше, як тато, вивчився на лікаря, і невістка, яку покійниця вважала зайдою, пішли у бар у танаторіо випити кави. Я пішла з ними. Коли ми посідали, я сказала:

— Як шкода Пілар. (Покійницю звали Пілар.) Якби вона не відмовилась їсти, то ще б могла пожити.

— Давайте не будемо драматизувати. Не говорімо про це, — перервав мене онук.
Онук не хотів говорити про бабусю, не хотів говорити про смерть. Невістка також не захотіла підтримати цю тему. І ми почали говорити про щось, зовсім не пов’язане з похоронами.

Мене це здивувало. Потім я часто поверталась подумки до цього дня. Так сталося, що десь за півроку помер і син цієї бабусі.

Коли хтось помирає з близьких, то здається, що під ногами раптом у землі зовсім поряд з тобою розверзається отвір, ти на якусь мить заглядаєш у той отвір. Ти страшенно лякаєшся тієї безодні, яку з жахом споглядаєш і боїшся тієї миті, коли земля розвернеться і під твоїми ногами. Іноді також прокидаєшся уночі і твій мозок відмовляється прийняти думку про те, що одного дня ти перестанеш існувати, що твої живі руки припинять рухатись і будуть складені на твоєму животі восковими та блідими, що твоє тіло буде лежати у тісній труні.

Але людина постійно споглядає, як квітнуть квіти і потім в'януть, засихають. Людина бачить собак, котів, які набагато швидше ніж вона з чудових маленьких майже іграшок перетворюються на негарних старих інвалідів. Життя дає час людині усвідомити, що вона є частиною життєвого циклу, і що вічне життя було б нестерпним як для самої людини так і для суспільства.

Проходить небагато часу, і твій тваринний страх зникає, хоча десь у глибині душі він завжди присутній і час від часу як вулкан прокидається і викидає наверх хмарину страху.

Здається, цивілізований світ вирішив страх смерті закопати значно глибше ніж ми, українці. Я навіть не знаю, чи переодягають померлих в Іспанії в новий одяг, як це роблять в Україні. Ніхто не дивиться на обличчя покійника, яке з кожною годиною все менше схоже на того, кого ми любили за життя. Напевно, саме для того, щоб останні дні перебування серед живих людей не перекреслили того образу, який покійник хотів би залишити після себе, його тіло закривають. ( В селах Іспанії ще трапляються випадки, коли покійник лежить у відкритій труні. Але ця традиція вже дуже скоро відімре). Мені подобається, що в Україні в останні роки теж поширилась повага до смерті, і тіла тих, хто загинув у аваріях, закривають від цікавих поглядів тих, хто підходить до місця загибелі.

Але є у цій тенденції підміни страждань добре відлагодженою системою поховання з гарними квітами і гарними гробами проявляється бажання сучасної людини не переживати смерть, викреслити її зі свої перспективи, створити ефект ефемерності смерті, бажання не змиритись з нею. Смерть стає майже віртуальною. Щоб менше страждали родини щойно померлих, лікар послужливо випише ліки. І найближчі родичі кілька перших найболючіших тижнів після втрати проживуть у легкому наркотичному сп’янінні, у якому вони не будуть страждати, а їхні думки будуть пурхати, як метелики, перелітаючи з однієї квіточки на іншу.

Бажання закамуфлювати наближення старості і відповідно смерті проявляється також і в тому, що літні люди, частіше жінки, купують собі молодіжний чи навіть підлітковий одяг, щоб тільки обманути роки, вік. Не вбачаю у цьому великого гріха. Мені набагато більше подобаються восьмидесятилітні пані у легінсах всіх кольорів веселки, худенькі, стрункі з накачаними ногами, ніж невиразні істоти у сірому одязі, які своїм виглядом показують, що їм вже час йти на цвинтар.

Думаю, що бажання жити довго, бути молодими подовше пов’язане з тим, що у розвинених країнах незмінно зростає добробут людей, що люди не перепрацьовують фізично, і тому часто виходять на пенсію у гарній фізичній формі з пенсією, яка дозволяє дивитись оптимістично у майбутнє.

Коли я шукала собі страхову компанію, щоб платити на мої похорони, агентка уникала вживати слово смерть, похорони, намагалась знаходити евфемізми. Це трохи дивувало: начебто ця агентка мала можливість зробити так, щоб день моєї смерті ніколи не настав.

Ми, українці, часто жаліємось, що ФБ блокує наші фото з війни, блокує нашу жорстоку інформацію про наше сьогодення.

Думаю, що ФБ, який хоче мати якомога більше користувачів, який боїться, що користувачі перейдуть на іншу соціальну мережу, саме тому блокує нашу жорстоку реальність, що він знає цю тенденцію у суспільстві ховати смерть у гарну обгортку, тенденцію заміни реальності на віртуальний світ, у якому страждання можна відімкнути одним кліком, у якому немає запаху крові, смерті, де все можна переживати у полегшеному варіанті.

Це, звичайно, було б непогано при умові, якби одним кліком можна було б зупинити війни, епідемії, землетруси. Але це, на жаль, не так. І людство має виживати у тих умовах, які воно має. Тому бажання уникати реалії життя не є мудрим і не вирішує проблем, які постають перед людством. Треба вміти дивитись реальності у вічі. Багато українців вміють це робити.