Українці стають іншими

З далекої відстані деякі речі видно краще.

Якби мене на початку 2000-тисячних років, коли я виїхала до Європи, спитали, яким одним словом можна охарактеризувати українців, я б сказала: невпевнені, невпевнені у собі. Саме цю рису я бачила у моїх співвітчизниках, які понад усе хотіли бути непомітними, хотіли злитись з натовпом.

Коли я вивчила іспанську, почала спілкуватись з іспанцями, мене дуже здивувало, що багато з них окрім піклування про себе, про власну родину, піклуються ще про когось: витрачають свій час, щоб навчити емігрантів іспанської, пересилають гроші дітям в Латинській Америці та Африці, яких вони віртуально усиновили, піклуються притулками тварин. Тоді я дивувалась такому явищу і постійно сама себе запитувала: що рухає цими людьми, чому їм хочеться це робити? Адже я не бачила такого в Україні.

З часом, коли я приїздила в Україну у відпустку, я побачила одну новину в поведінці українців: українські водії почали пропускати перехожих на зебрі так само, як це роблять у Європі. А я пам’ятаю, як на початку 2000-тисячних я переходила вулицю з моїми чотирьохрічними близнюками вулицю на Радянській площі у Чернівцях. Була зима, вулиця була вузенька, засипана перемішаним у пісок снігом, під снігом знаходилась слизька бруківка. І я опинилась посеред цієї вузької вулички, міцно тримаючі двома руками маленькі долоньки моїх синів, а ззаду і спереду майже впритул їхали машини, і я не могла дійти до тротуару. Я навіть вдарила від безсилля ногою якусь машину, яка не зупинилась переді мною.

Пройшло багато років, а та картина до сьогодні мене ще настрашує. І ось оце цивілізоване пропускання пішоходів на переході показало мені зміни. Хоча, треба відзначити, що українські водії громадського транспорту, на жаль, на відміну від їхніх європейських колег, ще не стали еталоном поведінки за кермом. Наші водії ще полюбляють, як джигіти, перетинати суцільну лінію на міжміських трасах, щоб перегнати передній транспорт навіть на підйомах, які закічуюються, і водій не може бачити зустрічного транспорту.

Але після Помаранчевого Майдану, після Майдану Гідності я з подивом почала дізнаватись про те, як українці заради перемоги над системою почали давати своє іншим. І не важливо, чи це був просто теплий борщ з варениками чи бус, навантажений ковбасою для мітингувальників. Також з подивом дізнавалась, що українці почали створювати притулки для тварин, почали вимагати змін у законодавстві щодо покарання тих, хто знущається з тварин. Це мене неабияк радувало, це мені показувало, що українці все більше стають схожими на європейців.

Коли 24 лютого почався другий етап війни, зміни в українському менталітеті стали помітними не тільки мені, не тільки самим українцям. Ці зміни побачив увесь світ. І якщо зовсім недавно українцям за кордоном треба було пояснювати іноземцям якою мовою ми розмовляємо, з якими країнами ми межуємо, зараз такої необхідності немає. Якщо іноземці, дивлячись на прапор Франції, згадують Марсельєзу, слова «свобода, рівність, братерство», дивлячись на прапор Великобританії, згадують про її величність і силу її законів, дивлячись на японське сонце на білому тлі, згадували кодекс честі самураїв, дивлячись на зірки північноамериканського прапору, згадують Лінкольна, Вашингтона і Стіва Джобса, дивлячись на прапор Польщі, згадують про серце Шопена, поховане у її землі і той стрибок, який Польща зробила від часу розвалу СРСР… Перелік можна продовжити.

До тепер на мапі світу існує багато країн, які перебувають у сірій зоні, і які у світі не асоціюються ні з чим гідним уваги.

Україна ж раптом вирвалась з сірої зони. Нам вже не потрібно для самоствердження поширювати у соціальних мережах фото гарних дівчат у національних строях, не потрібно самих себе радувати твердженням про те, що наша мова визнана на ніколи не проведеному конкурсі у Парижі наймилозвучнішою мовою світу.

Не потрібно, тому що світ вже знає про наших мужніх воїнів і захисниць, світ вже знає мелодію нашого гімну, світ знає, що українські вояки талановиті і дуже швидко опановують складну закордонну зброю і знаходять такі ракурси використання зброї, про які її творці і не здогадувались. Наш прапор став символом боротьби за незалежність і викоритовується у зовсім несподіваних місцях світу. Світ дізнався про високу самопожертву і самоорганізацію українського суспільства в межах України і за її кордонами. Світ побачив, що українці рятують не тільки своїх дітей, але й своїх тварин. У цьому ми не відрізняємось від французів та іспанців, які недавно прийняли закони, що визнають домашніх тварин членами родини. Якщо вірити українським, ЗМІ більша частина українського суспільства регулярно робить пожертви для ЗСУ. Сподіваюсь, що колись ми дізнаємось про суму фінансового внеску діаспори для порятунку України.

30 років незалежності України, успіхи наших збройних сил привели до змін у самооцінці, у поведінці українців. Ті українці, які зараз переїхали за кордон, відрізняються від тих, які приїхали понад 20 років тому. Вони вже не намагаються змішатися з натовпом у бути непомітними. Ні. Це люди, які вже знають собі ціну, це люди, які пишаються своє країною і які знають, що Україна вже зайняла своє достойне місце серед народів світу.

Російська імперія а ще більше радянська влада, які нищили та переписували нашу історію, радянські освітні програми з їхніми випотрошеними та песимістичними творами українських авторів робили все можливе, щоб переконати українців, що вони вічно сумні, вічно бідні, вічно нещасні. І українці майже повірили у це. Але 30 років якої-не-якої незалежності, велика кількість подорожей українців за кордон, читання українських книг зробили те, що українці стали повнокровною нацією.

Дізнаючись про винахідливість наших захисників та захисниць, про їхні подвиги, одразу віриш, що козаки дійсно були грізною силою в Європі, що українці не тільки програвали, але часто й вигравали битви, розумієш, що козаки дійсно могли писати листа турецькому ханові, розумієш який насправді внесок у перемогу над гітлерівцями зробили українці, розумієш, що московська імперія ніколи б не стала такою, якою вона стала, якби з України постійно не припливала річка українського таланту та розуму.
Коли бачиш, як жінка з Херсону зарила у землю український прапор під час окупації росіянами, одразу згадуєш тих українців, які у 40-их 50-их роках закопували у землю скрині з сімейними реліквіями: сорочками та рушниками. Бачимо, що сучасні українці, не дивлячись на голодомори, розстріли, висилки, зберегли свій спосіб поведінки, діють так, як діяли наші діди-прадіди. Ця війна показала нам самим, якими ми були раніше і якими ми є зараз: сміливими, мужніми, талановитими. Якщо ми у не дуже сприятливих географічних умовах змогли не згубитись у віках, то тепер маємо нарешті побудувати сильну демократичну державу.

Україна принесла у цивілізований світ розуміння того, що європейські цінності не є даними один раз і назавжди. Ні, за них треба боротись. І ця боротьба вимагає великих жертв. Україна розбудила цивілізований демократичний світ, який донедавна жив у вірі, що світовий порядок, закладений після Другої світової війни, є вічним і незмінним. На жаль, це не так. Зло не спить. Великі країни Азії вже у повний голос заявляють про своє лідерство.

З допомогою наших друзів і союзників Україна неодмінно переможе. Але українці повинні нарешті зрозуміти, що в країні треба навести порядок. Ворогів і колаборантів у цивільному, військовому, у рясах треба покарати. І владу, будь-яку, зелену, синю, помаранчеву треба контролювати. Інакше ми ввійдемо в історію як країна Вічних Майданів.