Незламність росту равликів свідомості

Люди напрочуд вперті істоти. Особливо ті, які звикли жити в Землях Українських. Звикли жити наперекір усьому та будь-чому.

Звикли … таке страшне слово. Звикли … бути в постійному занурені в глибини себе. Звикли, що держава повинна бути чужою та ворожою …

Аналіз сторінок фб та коментарів в інших мережах, що імітують соціальність, дає можливість уявити українців специфічно відданими найогиднішим владним ритуалам та практикам людожерства. Якщо вірити тим дописам, то практично всі жителі України надзвичайно радіють тому, що «ними керують» відверті … тупаки та нездари. Окрім того, нібито українці вірять, що ці витвори людської допурукості можуть стати кращими внаслідок віри. Нібито достатньо вірити і все саме собою розв’яжеться і ми повернемось жевряти у чарівний світ бандюгансько-олігархічної справедливості.
Дивні дописи та дивні практики імітації міфічної єдиності та мозкового ущільнення … Дивовижна суміш наративів з руского міра та його української імітації. Дивна впертість у намаганні зберегти те, що купи не трималось у мирні часи, а тут ще більше зусиль треба докладати до показового нахваляння.

Равлики свідомості дуже вперто не бажають покидати нагріті мушлі стереотипів та навіть намагаються провести туди електрику з Інтернетом. Проте війна триває та поки що до її завершення ду-у-у-у-уже далеко. Попри всі бздурісно обнадійливі слогани та нікчемні мемчики. І ті нагріті та обжиті мушлі нормальності, у які українці намагаються повертатись щоденно і далі будуть руйнуватись обстрілами, обставинами та усвідомлення обману.

Адже війна, то завжди час подорослішати. Час віднайти в середині себе справжню міцність своєї ідентичності. Час позбавитись страху. А заразом позбавитись від ілюзій минулого та примар традиційних порядків, що плекались та оспівувались через страх перед покаранням.

Таке враження, що Українці допоки не готові до своєї перемоги. Не готові стати сильними, стійкими, незламними та прекрасними у проявленнях свого сумління. Українці сьогодні, ніби стидаються свого єства. Ніби намагаються повернутись, заховатись під камінчик або натягнути на себе уламки старих мушлів традиційного способу виживання у ворожому світі.

Нібито Українці ще дуже далекі від того, аби прийняти себе. Прийняти себе сильними, красивими, самодостатніми. Прийняти себе Людьми Волі …

Немов неймовірно далекі від того, щоб почати проявляти власну країну. Країну реальності та важкої праці. Здається, їм більше до вподоби лишатись в мріях. Вони явно ще не готові вийти із летаргічної замріяності та відректись від міфів нав’язаної безвольності.

Проте … розбиті мушлі неможливо склеїти. І навіть до відновлених старих стереотипів їм вже не повернутись. Равлики Українськості продовжують рости і вже ніколи не зможуть уміститись у тісних камерах та казематах імітації руского міра …

Процесу набуття своєї природньої форми вже не зможуть завадити, ані маніпуляції інтелектуальних онаністів, ані відверті залякування людожерів, ані дурнуваті пропозиції ще трішечки по-імітувати рускій мір в Українських Землях.