От як воно буває...

Ось уже котрий місяць не сходить із сторінок видань і вуст мільйонів українців назва цього донецького міста Бахмут. Звучить, як нев’янучий пароль нашого поступу вперед до Перемоги. Як заклик до нового життя. Це головний вузол гарячих воєнних проблем нині. Бахмут – незламний зараз. Але читаю історію життя мого улюбленого поета Володимира Сосюри, і, о, диво, через сторінку зустрічаю, як приспів у знайомій пісні бійця армії Симона Петлюри, все теж – Бахмут, Бахмут. Запеклі бої проти більшовиків армія УНР вела саме в цьому звитяжному місті. На його околицях. На підступах до нього.

Як, блін, усе надзвичайно коротко виходить на цій сторічній історичній дистанції. Ті ж самі вороги, на тих самих ланах, пагорбах, крутосхилах. Тільки тоді вони перемагали, а тепер конче верхувати треба нам, бо це має бути остання російсько-українська війна.

Це з-під Бахмута тодішнього, з 1918 року напише Володимир Сосюра:

…Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить,
Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.
І в сльозах кривавих думи мої й ночі,
І в сльозах кривавих воля золота…

Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…
Вже в свій край холодний утіка м… ль.
Скоро встане сонце, і загинуть тучі,
Як загине в серці днів моїх печаль.

… У вісімдесятих роках минулого століття працюю я в газеті «Сільські вісті». Відповідальним секретарем редакції, це неначе головним інженером на виробництві, трудиться старшого віку газетяр Михайло Володимирович Ковба. Якось зайшла у нас із ним мова про поета Володимира Сосюру.

При цій балачці сиджу я у глибокому голубому кріслі, яке слугує в кабінеті за місце для гостя. Ковба й каже:

--Володя в останні роки часто заходив до мене, перекинутись словами, обмінятись новинами. Сидить, як правило, у тому кріслі, де ви зараз. Якось і каже: «дай мені аркушик паперу і олівчик...» Ще через якийсь час запитує:

--Яка цікавить тема?

--Глянув я в вікно, — розповідав далі Михайло Володимирович. Жовтень сипле листом. — Осінь, — кажу

Тим часом до робочого кабінету відповідального секретаря заходять і виходять люди. У редакції щодня верстається наступний номер видання, тут довго язиком не поплещеш, тисячі виробничих проблем виникає, які треба вирішувати на ходу. Високий гість щось мудрує, а потім подає змережений дрібним почерком листок, поділений на строфи.
Ковба починає читати.

--Так це ж геніально! Посидьте, будь ласка, — прошу. Я зараз збігаю на килим, поки редактор не поїхав…

Усі читають в кабінеті редактора новотвір з лету?

--Куди ставимо? – виникає резонне питання.

--Та, звісно ж, на першу шпальту. І крупненьким шрифтом: усі прочитають, спасибі скажуть.

Михайло Ковба повертається з кабінету редактора і запитує Сосюру:

--Скільки просите, Володимире Миколайовичу?
--Як завжди – 3,60…
--О, а ми якраз стільки зібрали…

Ви ж, сподіваюся, знаєте, друзі, який штучний товар складав таку ціну?
Наступного дня о восьмій годині огляд українських газет республіканське радіо починає зі строфи Володимира Сосюри, вірш якого видрукували «Сільські вісті».

НА ФОТО: Наш великий поет Володимир Сосюра.