Одні дають, інші крадуть

Час від часу виловлюєш у потоці щоденної інформації повідомлення з якоїсь частини земної кулі про те, що якийсь мільярдер побудував житло бідним землякам чи якийсь багатий анонім оплатив комусь дороге лікування. Хоч таких історій не так вже й багато, вони час від часу стають нам тими ліхтариками, які освітлюють нашу дорогу на темних життєвих ділянках.

В Україні останнім часом людей, які віддають своє для України, для перемоги є все більше: то відомий вояка- письменник віддає всі свої заощадження для свого батальйону, продає весь тираж популярного роману теж для батальйону, інший мій знайомий вояка повідомляє, що приблизно 70% від 100 000 фронтових гривень він та його товариші витрачають на військові потреби, і родині він відправляє не більше 5 000 гривень на місяць. Ще один мій фейсбучний друг з війни намагається з допомогою дружини тримати на плаву свій бізнес. Завдячуючи цьому бізнесу і на військові витрати має, і робітники отримують платню і податки потопаючій українській економіці сплачуються.

До повномасштабного вторгнення у українських новинах на початку року традиційно давались статистичні дані про те, скільки валюти в Україну надсилають заробітчани. Суми ці були великими, мільярдними, набагато щедрішими, ніж транші Міжнародного валютного фонду.

Не знаю, чи взнаємо ми колись хоч орієнтовну суму валюти, яку заробітчани чи то у вигляді грошей, чи то у вигляді бронежилетів, дронів, автомобілів та машин швидкої допомоги переслали в Україну. Може, це не так і важливо. Але мені важливо, тому що це один з небагатьох, думаю, випадків, коли патріотизм, любов до України вимірюється грошима. Пізніше будемо виливати нашу патріотичну любов у пісні, вірші, книги, фільми. Зараз Україні терміново, щодня потрібні наша любов у вигляді грошей.
Моя родина давно мріє про хатинку у селі в Іспанії. Ну не може моя українська душа без того, щоб вранці не походити босими ногами по росяній траві, без того, щоб не помилуватись круглими кущами чорнобривців з їхніми квітами, які так гарно поєднують оксамитові жовтогарячі кольори, без того, щоб щодня не кришити на кухні кріп і згадувати батьківську хату, у якій ти стільки разів насолоджувався тим таким українським, таким домашнім запахом. З-за війни, з-за того, що ми хочемо допомогти наблизити перемогу, мої чорнобривці і мій кріп відкладаються на невизначений термін, тому що «зайві гроші» йдуть на допомогу Україні.

На жаль, мої сини, не дуже близько сприймають події в Україні, вони вже більше іспанці ніж українці. Але я вірую, що рано чи пізно вони стануть українцями. Не можуть не стати, дивлячись на поведінку нас, їхніх батьків. Ми допомагаємо Україні і заради того, щоб сини знали, якої землі вони діти.

Я ніколи не обговорюю із співвітчизниками, скільки і кому вони допомагають, знаю тільки, що вони це роблять.

Одна родина з Криму, яка завжди розмовляла російською, саме під час другого етапу війни почали розмовляти українською. Окрім того, що вони переказують гроші, купують речі для військових, займаються відправкою гуманітарки, вони ще й вирішили перейти на українську. В іспаномовному оточенні, повірте мені, це не так просто.
Вже не одна людина порівняла українців з бджілками, які старанно, з різних боків несуть до свого вулика свою здобич, свій медок. Думаю, що люди, як і тварини, часто починають копіювати поведінку одні одних: коли біля тебе люди, яких ти поважаєш, роблять щось для військових, для поранених, для переселенців, то й ти починаєш робити такі речі. Хороша поведінка теж буває заразною.

Вчора всі українці із захопленням взнали про мільйон Залужного. Залужний і так вже міцно сидить у серцях українців, а тут ще й цей такий милий і такий чистий мільйон. Українці так звикли, що зверху, від начальства на суспільство ллється найчастіше тільки бруд, злочини, захланність, нахабство, нещирість, обман, шахрайство. Скільки ми згадаємо негативних слів, всіх їх буде замало, щоб охарактеризувати наших високопосадовців. Вже ми знаємо, що вони під час війни і бронежилетами торгували, і гуманітаркою, і медичними посвідченнями, і автомобілі фронтові собі забирали, а тепер ще з миски вояків їжу забирають.

Україна палає, Україна веде бій не на життя, а на смерть, кращі з кращих щодня ризикують життям і втрачають своє єдине життя, а ПАЦЮКИ У ВЛАДНИХ КАБІНЕТАХ як вороги, підривають міць країни з середини. В Іспанії, як і в усьому світі, дізнались про черговий копупційний скандал в Україні. Хто захоче давати Україні гроші своїх платників податків, якщо ПАЦЮКИ У ВЛАДНИХ КАБІНЕТАХ знають тисячу і один спосіб перекласти велику частину тієї західної допомоги у свої кишені?
У народі кажуть, що від хатнього злодія вберегтися не можна, від нього нічого не сховаєш. Тому українцям, хоч як це не важко, треба воювати на два фронти: і з росіянами і з пацюками у владі. Якщо не виграємо ці дві війни, всі наші попередні зусилля були даремними.