Моменто море

Нарешті ми усім нашим українським людським простором стосунків підійшли до стану проявленого етичного конфлікту.

Слава Творцю, нарешті «масовий пересічнець» відчув різницю в етичних матрицях людських створінь, від яких залежить життя та доля наступних поколінь Українців.
Про це писалось роками. Дехто писав протягом десятиліть. Проте візуально відчутно стало тільки зараз.

Усвідомлені мешканці Земель Українських стійко поділяють на носіїв двох абсолютно різних комплексів етичних установок. Одна частина вважає нормальним та прийнятним вирішувати свої проблеми за чужий рахунок. Інша — категорично налаштована не розпоряджатись чужими життями без їх згоди.

Перша — широко представлена в чиновництві та державницьких структурах і ніц не бачить поганого в тому, щоб планово і систематично «заробляти» на чужій біді та нужденості. Використовує будь-яку можливість збагатитись, навіть у відверто кримінальний спосіб.
При цьому вони не відчувають докорів сумління, бо для них це нормально та природньо. Ба більше, навіть їх батьки, чоловіки та дружини, а також діти пишаються, що «рідня вибилась в люди» та краде з бюджетів, бо «всі крадуть» і треба бути найкращім, найспритнішим та найзухвалішим…

Другі… їх також дуже багато. Але вони не скачуть в очі з екранів мордафонів і не часто займають високі адміністративні пости. Вони просто живуть, працюють, виховують дітей за своєю етикою. Їх видно буває у залах суду, де вони виборюють своє право на життя по закону. Бо саме за їх етикою написані базові кримінально-забарвлені Закони України.

Цих, других, надихає власне сумління внутрішнє відчуття правильності. Саме вони здатні жертвувати собою за інтереси своєї спільноти. Саме вони відчувають до болю свою зв'язаність із Рідною Землею та Рідним людським простором. Саме вони є гарантією існування державного утворення «Україна».

Перші… часто висловлюють свою позицію про нормальність «людожерства», про примат «общєствєнного мнєнія» над сумлінням, про приоритет державного над приватним… і ще багато про що говорять, але не роблять нічого із публічно сказаного. По суті, вони є людьми без гідності-честі, бо не тримають свого публічно даного слова (а саме це уміння зветься честю). Вони — «негідники та людожери». Вони брехливі та активні. Кожну свою ваду, намагаються видавати за чесноту та роблять з своїх вад культ індивідуальності. Вони носії подвійної моралі.

Другі… щоденно, щосекундно роблять вчинки, які перші зазвичай називають подвигом. Другі це все роблять за своїм сумлінням та вважають нормальним і так, що не потребує розголосу або вихваляння…

Чомусь так сталось, що «першими» мали б бути ті, що я зазначаю «другими». Але поки що це не так. Наш спільний простір колективного життя «належить» отим «першим» — «негідникам та людожерам».

Саме вони розказують «як треба жити» та приймають рішення кому жити, а кому померти. Пишуть «списки бажань» із кримінальним підтекстом та абсолютно не усвідомлюють, що мають працювати на благо усього людського простору, а не на власний гаманець.
Виправдовують писак бажальних і не бажають бачити їх потворності. Закликають силоміць відправляти на фронт усіх та кожного, аби захистили їх персональний спосіб життя негідників без докору сумління. Для них громадянство має виключно каральну конотацію.
Більше того вважають себе неперевершеними у своєму людожерському праві навіть долати супротив усіх незгідних. Вважають, що це їх країна-держава, а всі решта мають слугувати живийним компостом для вирощування нових поколінь корупціонерів, брехунів, зрадників та соціальних потвор з викривленою етикою…

Це мало статися. Неодмінно та неминуче. Питання щодо того, на якій етичній основі проявлене соціально-політичне утворення Україна, мало повстати давно. Кому належить ця країна? Конфлік на етичній основі мав визріти та стати помітним та відчутним…
Отже цей історичний момент настав…