Вільнюський саміт НАТО: що це - провал чи успіх?

Чи знову істина десь посередині і все у залежності, під яким кутом зору розглядати підсумки Вільнюського саміту НАТО.

Особливо із заздрістю спостерігаєш на карколомний успіх Туреччини, яка показала майстер-клас геополітичної майстерності та дипломатичної хитрості. Дійсно, «турецький гамбіт» вищої проби. Ердоган обміняв зняття вето на вступ Швеції в обмін на потепління відносини із США і ЄС та F16 для своєї країни.

Перед Вільнюським самітом НАТО зберігалась інтрига і ейфорія, що у підсумку ситуація буде вирулена на користь головного інтересу України — отримати формальне політичне запрошення в комюніке як свідчення серйозності намірів західного блоку.

Замість констатації політичної запрошення сформовані дві абстрактні обмовки. НАТО оголосить про запрошення, коли буде згода всіх союзників і будуть досягнуті умови. Крапка.

Якби Зеленському вдалось отримати політичне запрошення, всередині держави Президент міг би продемонструвати це як великий політичний успіх з електоральною перспективою провести після війни референдум про вступ України до НАТО і під цю подію забезпечити собі гарантовано спокійне переобрання навіть у випадку, якщо не вдастся деокупувати всі території. Рух України в НАТО виглядала
Та й просто скасування ПДЧ вже не задовольняло розігріту спільноту дипломатів, журналістів та спостерігачів, які чомусь вірили в диво.

Власне, і мені десь привидівся можливий прорив в словах Столтенберга, однак прогнози виявились надмірно перебільшеними. ПДЧ для України скасували (для Грузії — ні), проте запрошення ми не отримали. Раду Україна-НАТО створили, але така ж структура діяла у випадку Росії. Рада Росія-НАТО була ще створена ще у 2002 р.

Спершу спробуємо відрефлексувати питання, чому дві ключові західні країни — Німеччина і США — виявились проти конкретизації шляху України до НАТО та продовженні стратегії буферизації України?

На жаль, тут спадає на думку однозначна відповідь — США через демонстративну затримку вступу України в НАТО залишає простір для можливого перемовного маневру з РФ, для якої це може стати єдиним питанням «збереження обличчя» після втрати окупованих українських територій.

Це виглядає як пас Путіну: погодься на опцію деокупації (це ще питання — якої території?), натомість НАТО вже забезпечує охолодження руху України в НАТО як сигнал серйзності своїх намірів.

Американці думають, що Путін міг би продати це як великий успіх в контексті внутрішньої парадигми «боротьби Росії із Заходом», яка системно впроваджувалась ще у 2022 році після краху стратегії бліцкригу. І в якості виправдання провалу первісної цілі знищення України, і в якссті головного лейтмотиву президентської кампанії Путіна.

При цьому збиття набряклої атлантичної амбіції Україні буде компенсовано умовними «гарантіями безпеки» та можливо пришвидшенням вступу до ЄС.

Німеччина в даному контексті перебудувала свою зовнішньполітичну лінію в бік тісного альянсу із США і в останній період дуже помітно, що американо-німецька ось все частіше синхронізовує своєї дії в напрямку РФ, Китаю та Євросоюзу.

Цьому вже активно протидіє Франція, яка формує акцент на стратегічну автономію Європи, Європейське політичне співтовариство, налагодження відносин із Китаєм.

Скоріше за все, в якості стримування американо-німецької осі співпраці Макрон не став протидіяти вступу України в НАТО. Ба більше, він підтримує членство України в НАТО. Хоча, якщо пам'ятаєте, на Бухарестському саміті 2008 р. Франція була проти членства України.

В будь-якому випадку, здобуття підтримки Франції, Туреччини, Італії, всього східного блоку НАТО, деблокада позиції Угорщини — це величезна робота, проведена Офісом Президента, МЗС, нашими найбільш відданими союзниками. Поки що, ця робота не дала комулятивного ефекту.

США залишає розв'язання українсько-натівського питання на Вашингтонський саміт, який має протий в умовах шаленої президентської кампанії 2024 р. У випадку зміни воєнної ситуації в бік України та знесилення та політичної турбулетності в РФ, можна буде використати запрошення України в НАТО як переможний аперкот.