"Чому в Україні так не можна? Чим ми гірші за іспанців?", або Ще раз про іспанську лікарню

Госпіталь El HUCA в Іспанії

У родині моєї подруги біда: її брат захворів на рак. Йому трохи більше п'ятдесяти. Вся родина почала шукати способів врятувати хворого. Подруга з сестрою привезли його в Іспанію. Досить швидко брат отримав статус біженця. Лікарі з першої хвилини почали надавати допомогу.

В усій історії був тільки один неприємний момент, коли одна іспанська держслужбовиця дорікнула, що українців так багато приїхало до Іспанії. Але ніхто інший ніде більше нічого поганого ніде не сказав.
Хворий з першого моменту перебування в іспанському госпіталі почав дивуватись, що весь персонал люб’язний, усміхнений, доброзичливий. Коли поряд з хворим немає однієї з сестер, щоб порозумітись з ним, персонал використовує перекладач Google.

Доброзичливість оточуючих доводить українця до сліз. Не дивлячись на те, що в Україні в його родині є медики, медсестри, хворий в лікарні не відчував такого людяного до себе ставлення.

Вчора, розмовляючи з подругою, дізналась, що її братові призначили бронхоскопію. Це коли хворому мають через рот ввести апарат, щоб добратись до легень і щось там зробити. Хворому вже робили подібну операцію в Україні, і тому він хвилювався, так як знав, наскільки вона болюча і неприємна. Як же він був здивований, коли йому медсестра ввела знеболювальне, і він не відчув під час процедури жодного дискомфорту.
Після процедури він розплакався і звернувся до своє сестри:

— Як же так, Марічко? В Україні мені якийсь чолов’яга схопив руки, а другий медик чи медбрат змастив апарат і почав мені його запихати до рота, спричиняючи біль і викликаючи бажання блювати. А тут я нічого не відчув.

Хворий почав плакати: Як же так? Чому наші так не роблять? Це ж середньовічні тортури! І я за них ще й заплатив три тисячі гривень! Чому в Україні не може бути так само?! Чим ми гірші за іспанців? Чому в Україні хворих мучають? А в Іспанії мені все зробили без грошей, з приємною посмішкою і задурно.

Марія, розповідаючи мені про це випробування брата, теж плакала.

Я теж пригадала, коли мені робили таку саму процедуру зі шлунком в Україні, а через багато років в Іспанії. І так само в Україні «наживу», з болем і бажанням блювати, з неприємним виразом обличчя медперсоналу, а в Іспанії я підписала якийсь папірчик, що беру відповідальність за негативні наслідки процедури, лягла на койку, мені приклали серветку, щоб я не замастилась, дали снодійне і, здається, за мить я прокинулась, встала без неприємних відчуттів. Мені сказали, коли очікувати результатів. І все.

Зараз війна. Багато українських лікарів і персонал роблять дива. Але ще дуже багато в системі є людей бездушних, холодних, цинічних, які в пацієнтах бачать не людей, які страждають і тому саме у цей складний період життя особливо потребують підтримки, посмішки, ласкавого слова, а об’єкти, з яких треба здерти через приватні аптечки якомога більше грошей, почуваючись безкарними і всемогутніми, як боги.

Але чи боги насправді? Схоже, що все ж демони.