Гештальт війни

Під пилом завалів зруйнованого від російської ракети будинку в Дніпрі лежать тіла подружньої пари. Чоловік намагався закрити собою вагітну дружину, сховавши її у обіймах…

Подумки приходить розуміння, що війна – це такий спосіб примиритися із трансцендентним задумом світовому розуму, який чи то сміється з нас від нахабної спроби його осягнути, чи то карає за наївне сподівання на дивіденди від укладеного контракту із ним.

Трупний запах і бетонний пил, ракетний свист і хаотичний потік новин, бігаючі від сорому очі і велич погляду героя-штурмовика – це вже не форс-мажори контракту, а його предмет.

Тільки поки він чіпає когось іншого, а не тебе – це лише відзеркалює самовпевненість у чудовій самообраності. Якось свідомість того. хто вижив за ці 10 років війни, повинна пояснити самій собі чому вони вціліли. Одні вижили, а інші ні.

Війна гостро поставила проблема сприйняття іншого українця. Від патологічного людинолюбства і взаємодопомоги до цинічного звикання. Жаль до один одного вицвів і прийшов час прихованої байдужості, яку ніхто не в силах навіть назвати.
На десятий (другий) рік війни багатьом просто набридло складати щоденний іспит колективної емпатії. Мозаїка реакцій від «треба зціпити руки і донатити далі» до «бий, біжи, замри» від цієї темряви подалі скрипить по життєвій стійкості.
Одні перетворились у втомлених піксельних механіків війни, на яких тримається право інших відчувати ілюзію мирного буття. Між ними пристрасна заздрість і питання до Самого: «а чому я?».

Другі думають, що життя дарується обережним і кмітливим, а тому «війна – це політика», «я не народжений для війни», «не можу, не вмію, не хочу». Себе таємно коронували щасливчиками долі під акомпанемент бурчання тих, хто приватизував справедливість.

В якийсь час частині здалось, що мирне буття можна під час кривавої бані сконструювати у вигляді штучних островів «своєї» невоєнної реалії. Але потім прилітає в ці острівки ракета чи похоронка, відчуття страху смерті чи погляд чужинця, в чиїй країні він приймак, якого поки терплять.

Хатній скрегіт дверей, які так не хочуть відкривати брудний поріг майбутнього, побіжно нагадує про величну гегемонію чорних обставин, які не під силу змінити звичайній людині.

У війні звичайна людина – ніхто і звати її ніяк. Але вона ж надає можливість стати такій особі незвичайною. І сенс цього – не лише у державній ідеології, а й у призначенні, внутрішній силі і небесній позначці.

Кажуть, що Всесвіт влаштований розумно і кожний заплатить свою ціну у свій час. Здається це так. І ганьба чи забуття – авжеж не ціна.
Ціна — людські життя, рідна земля і місце поряд з матінкою-історією.