У найближчий час буде ще важче: це й очікування, і банальне міркування

Буде ще важче у найближчий час. Це й очікування, і банальне міркування.

Ракетні обстріли почастішають. Симптоматика втоми може бити емоціями по нервам, стійкості, настрою. Західна допомога підвисає, мобілізація страшить, вал соціальних проблем наростає.

Кількість тих, хто хоче зупинки війни будь-що трохи поколиває, але некритично для буття нації та держави. Росіяни не зможуть зламати хребет пасіонарного українства, бо на це є декілька причин, про які треба говорити окремо і бажано не для ФСБшників, які це читають.

В таких ситуаціях дуже легко обивателям скотитись до інстинктивнохї імпульсії та швидких рішень, перенести роздратування на всіх по черзі — рідних, державу, Зеленського, сусідів, опозицію, дітей, кота і далі за списком.

Не шукайте метушливо відповідей у балакучих експертів, аналітиків, журналістів та політиків. Вони не знають. Реально не знають коли це завершиться, вони можуть лише гратися аналогіями, інтуїцею, догадками і дуже часто когнітивно викривлюють реальність під своє враження. Порядок йде за логікою, а не за віртуальними конструкціями розумників.

Воєнний злочинець Путін вважає, що він в зеніті слави після намальованого результату його клікою, входить в раж воєнної несамовитості, захоплення своєю спроможністю зригати ракети задля наростаючого посіву терористичного страху. Він може планувати що завгодно (і в планах, звісно, вже це є) — воєнний провокації проти НАТО, новий напад на Харків і Сумщину, ядерний удар, перемогу Трампа, а можливо і Третю світову.

Бажати смерті Путіну (цілком здорова реакція на серійного вбивцю) — це значить приховано бажати якнайшвидшого завершення апології кривавої бойні. Але її не буде з генетично-екзистенційних причин. Не можна зупинити те, що запрограмовано ментальною історією.

Єдиний правильний розумний вихід — міцність індивідуальної психіки. Робіть все, що її зміцнює, вчиняйте суспільно корисні справи, наповнюйте себе актуальним життям і найголовніше — будьте разом з кимось.

Люди поряд лікують, підтримують і надихають. Іноді дратують, панікують і зневірюються. Ну такі вже люди. З кожною хвилею мальовничого колапсу наступне «гірше» згодом вже не здається таким проактивним.