Отже, інтерв'ю вічного путінського медіафюрера Суркова французькому виданню L’Express

Сурков — специфічний російський інтелектуал. Один з тих, чия нереалізована тестостеронна агресія виходить через фундаменталістські тексти і, як наслідок, органічно спотворює, викривлює та обпльовує реальність на славу патрона та альфа-самця Путіна.

Іноді Сурков у своїх роздумах більше схожий на «рязанську бабу», яка навчилась ховати за акуратно підібраними словесними конструкціями комплекс меншовартості.

Чеченець, який змушений свою «російськість» з азартом фанатика доводити через великодержавницький шовінізм і крипто-фашистський імперіалізм. Можливо в РФ у когось і «встає» на все це, але крах творчої мети путінської війни у 2022 р. проти України явно говорить про те, що ідеологічний гель Суркова до омріяного російського націоналістичного екстазу не призводить.

Щодо України ця «передоросль» російської графоманії пише із впевненості немолодої вівці в період рясної лактації: «Розділ цієї штучної квазідержави на природні частини. На цьому шляху можуть бути маневри, уповільнення та навіть зупинки. Але його буде пройдено».

Сурков намагається створити вигідний цілям РФ наратив когнітивної війни щодо чинної війни на фронті. «Українцям незаконно нав'язали владу агресивної меншини, схибленої на міфах політизованої етнографії та міражах євроінтеграції. Ця меншість втягнула Україну у війну».

Що в цій конструкції не так? Навіть не з позиції масового українця, який розуміє національний і оборонний характер цієї війни і здатний не зіграти в ворожу гру розділу нації на бідний одурений народ і компрадорську підлу еліту.

Нинішня війна виморочена з колективного несвідомого, що Сурков як виходець із середовища пригнобленого народу, синхронно мав би побачити і цим, можливо, пояснюється, бажання будь-що викреслити, заперечити та витіснити виправдання природного права пригнобленого народу на боротьбу. У випадку українців ще й на результативну.

Він же в собі знищив національну гідність, прийняв сторонню ідентичність, вклонився їй покірно й отримав життєвий бенефіс. А як це українці сміють йти супроти тотально «успішному» універсуму у вигляді "історичної Росії"?

Тому кенселінг української державної ідентичності стає особистою вендетою латентного вихреста. Та й змагання досвідченого царедворця за місце біля геніталій царя вимагає неабиякої енергії самоприниження.

«Тут головне не надірватися. Не схопити надто важкий трофей, який не зможеш забрати». Якщо що, це також цитата з інтерв'ю.

Некоронований ідеолог путінської системи сам себе нескромно вимазує: «Я створював її десять років. Подивіться, вона працює». Вона дійсно працює і тут треба виписати комплімент, але не Суркову. А самому правителю Путіну. Це породжена та утримана саме ним працююча і ефективна машина політичного насилля, що заснована на інстинктах гебні, а не на пафосі історії РФ.

Сурков в ній лише суфлер для номенклатури та раб-блазень для першої особи, який волів би відштовхнути назавжди більш агресивнішого та фанатичного апологета «русского мира» ніж сам Путін. Від опозиційного гріха подалі, на який вже спокусились у свій час Прігожин та Гіркін.

Але як і личить розумному блазню, має ж бути якась тонка матерія, яка розбавить віртуальну мішуру саморефлексій. Сурков говорить, що «у будь-якій моделі знайдеться вразливість. У нашій моделі так само, як у будь-якій іншій, закладено специфічні ризики та коди саморуйнування».

Ось ця фраза дуже точно відображає світогляд міфодизайнера путінізма. Вона відображає чисто чекістський підхід у пошуку помилок та вразливостей своєї же політичної системи для максимальної впевненості в самозбереженні. А вони є. І за певних обставин могли б спрацювати.