Від Тегерана до Донбасу: як війна в Ірані пов’язана з Україною та ЄС?
«Системи ППО та інша зброя стануть менш доступними для України, оскільки їх буде спрямовано нашому союзнику Ізраїлю. Ця війна — подарунок Путіну.»
©Сенатор США Річард Блюменталь
Поки світ стежить за атаками на Іран у прямому ефірі, один бенефіціар спостерігає за подіями з особливою увагою — і з особливим розрахунком. Не Китай і не Ізраїль — Кремль.
Москва почала брати приклад з Тегерана задовго до цієї війни. У 1989 році Хомейні, який був при смерті, змінив конституцію, щоб передати владу сірому клірику Хаменеї, який на той час не мав титулу аятоли. КДБ уважно спостерігав: інститути виявилися важливішими за титули, а лояльність — за легітимність. Коли в 1991 році СРСР розпався, КДБ, який нічого й ніколи не винаходив, а лише крав чужі технології та ідеї, творчо масштабував іранський досвід.
Путін, виходець із КДБ, засвоїв його — про це можна прочитати в історика Юрія Фельштинського.
Як усунути КПРС від влади, а потім самому її захопити, методи придушення протестів, архітектура життя під санкціями, презирство до формальної легітимності — все це застосовано Путіним у ресурсній федерації.
Різниця: у Ірану релігійна ідеологія, у Росії — націоналізм, традиційні цінності, антизахідний консенсус, тобто КДБ/ФСБ замість КВІР.
Війна в Ірані — це фіскальний допінг для Кремля. Поки Алабуга переходить на китайські чіпи та сервоприводи, Трамп фінансує російську агресію через зростання цін на нафту.
Україна в цій грі — не гравець, а ресурс, який Вашингтон витрачає на купівлю лояльності в Перській затоці.
Це не просто «балканізація» Ірану, це балканізація всієї західної системи безпеки.
Тому підсумковий баланс війни Трампа з Іраном для України під питанням і залежатиме від того, чи встоїть іранський режим, чи впаде.
Блокада Ормузької протоки підняла ціну на нафту марки Brent вище 100 доларів за барель — коливання поки що не враховуємо, прогнози — до 200 доларів. Нафтогазові доходи, які у 2025 році становили близько 23% федерального бюджету ресурсної федерації, впали до 16–18% у січні–лютому 2026-го, а війна в Ірані повертає їх до 40–45% — і це не просто фіскальний допінг, а реанімація минулої моделі.
І заодно негайна фіскальна трансфузія після року падіння виручки: кожні $10 зростання ціни бареля додають $18 млрд на рік до путінської скарбниці — прямий переказ на ракети, дрони, КАБи та зарплати найманцям.
Одночасно зміщується фокус американської уваги: у Перській затоці вже витрачено понад 1000 ракет PAC-3 Patriot, і вони вже не зможуть захистити українські міста. Перед ударом по Ірану Україні передали дані для ураження російських заводів з виробництва балістичних ракет, що робить Київ не спостерігачем, а інструментом впливу.
Європа, найбільший донор України, платить подвійну ціну. Зростання цін на газ на 60% повторює енергетичні шоки 2022 року, звужуючи бюджетний простір саме тих урядів, які взяли на себе найбільші зобов’язання перед Києвом.
Зростання цін може змістити політику у Франції та Німеччині, а також, наприклад, у Данії, вправо і привести до влади сили, які обіцяють повернути російську нафту та газ.
Є й фактор часу, який у Вашингтоні воліють не помічати: якщо війна проти Ірану не завершиться переконливою перемогою до літа, Трамп зіткнеться з кривавою поразкою на проміжних виборах. Іран і РФ роблять ставку саме на це — не перемогти, а протриматися до того моменту, коли американський виборець змусить Білий дім піти на мир за будь-яку ціну.
Але якщо режим аятол впаде, ситуація кардинально зміниться. США фактично самі зруйнували частину власного режиму санкцій — Міністерство фінансів видало 30-денний дозвіл на купівлю Індією російської нафти, яка вже перебувала в морі, тим самим послабивши тиск санкцій: Трамп однією рукою бомбить Іран, іншою фінансує Путіна через нафтовий ринок.
Чим глибше Вашингтон загрузне в Ірані, тим охочіше Москва намагатиметься створити другу кризу, що вимагає американської уваги, саме тоді, коли Білий дім зайнятий близькосхідними сутичками.
Київ спостерігає мовчки, але з чітким розумінням того, що вікно уваги Вашингтона не безмежне.
Якщо КВІР залишиться при владі, РФ збереже південний буфер і антисанкційний коридор. Іранські компоненти й надалі надходитимуть до Казані, а іранський завод у Таджикистані працюватиме не на Путіна, а на Іран.
Ціни на нафту залишаться високими.
Китай, Іран і РФ утворюють замкнутий економічний контур, який західні санкції не пробивають: наприклад, китайська система розрахунків CIPS «трійки» вже обробляє значну частину нафтового обороту в юанях, що незабаром зробить санкції Трампа проти іранської нафти юридично безсильними.
Китай закуповує понад 90% іранської нафти та забезпечує 52% доходів «путіноміки» від продажів п'яти найбільших експортерів.
Якщо іранський дроновий конвеєр все ж занепаде, Москва перенесе виробництво до Пхеньяну. Північна Корея вже постачає артилерію та ракети, а дрони та компоненти — наступний логічний крок. Іранський провал не послаблює Москву — він переорієнтовує її на більш ізольованого, менш передбачуваного та важчого для санкціонування постачальника.
Це не вирішення проблеми для Заходу — це її поглиблення.
Ознак дезорганізації в Ірані немає, народного повстання не передбачається, натовп легко запалити патріотизмом. Через місяць війни — масового повстання немає. Режим ослаблений, але зберіг контроль. Страх перед силовиками стримує протестну активність. Замість розпаду сталося навпаки: влада консолідувалася і перейшла до ескалації.
18 березня ізраїльський удар вбив Алі Ларіджані — архітектора іранської стратегії, людину, яку у вересні США та Ізраїль розглядали як головного кандидата на перехідний період. Але й його смерть не спричинила колапсу.
Режим вижив.
Ставка на повстання була стратегічною помилкою — виходить, Вашингтон опинився втягнутим у війну на основі завідомо слабкої гіпотези.
На практиці це призвело до консолідації Ірану та ескалації війни в регіоні.
Іран діє стратегічно виважено, а США та Ізраїль не готові до тривалої війни. Трамп, не домігшись зміни режиму, стикається з внутрішнім тиском, щоб оголосити перемогу. Провал в Ірані політично нестерпний — отже, потрібна компенсуюча «перемога» десь ще.
Найближчий кандидат — прискорене врегулювання в Україні, хоча Трамп дедалі більше замислюється про вихід із переговорів взагалі.
Близькосхідний провал Трампа стає українською трагедією не тому, що він хоче зрадити Київ, а тому, що внутрішня політика вимагає показового «успіху».
Жертву вибрати легко — відіграються на Зеленському та Україні.
Проміжний результат — «заморожування» в Ірані — не усуне жодного з ризиків, якщо КВІР залишиться при владі, і додасть невизначеності без компенсаційних вигод.
Історія зрад США має циклічний характер. У 1973-му Сайгон дізнався про умови миру з газет; у 1991-му та 2024-му курдів, які були «недорогими політичними активами» США, кидали відразу після виконання ними бойових завдань.
Сьогодні сирійські курди дають пораду іранським:
«Не повторюйте нашу помилку — не вірте американцям».
Україна платить кров'ю, але для Вашингтона, зацикленого на Перській затоці, це може перестати бути валютою.
Єдине питання, яке Київ може поставити Вашингтону: ви ще пам’ятаєте, що ми поки що воюємо?
І, так, не вірте американцям, особливо Трампу.
Президент України Володимир Зеленський заявив, що США вимагають від Києва вивести війська з Донбасу в обмін на надання «гарантій безпеки». В інтерв’ю Reuters він наголосив, що Вашингтон готовий остаточно узгодити ці гарантії «на високому рівні», щойно Україна буде готова відвести свою армію. Зеленський попередив, що такий крок поставить під загрозу безпеку України і, як наслідок, Європи, оскільки призведе до передачі Росії сильних оборонних позицій у регіоні.
На думку українського президента, ситуація на Близькому Сході впливає на президента США Дональда Трампа та його подальші кроки:
«На жаль, на мій погляд, президент Трамп досі обирає стратегію посилення тиску на українську сторону», — зазначив Зеленський.
Шантаж Європи: те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику Трампу.
Financial Times пише, що Вашингтон перейшов до відкритого економічного диктату, використовуючи газ як інструмент для придушення політичної волі Євросоюзу.
Американський посол у Брюсселі висунув жорсткий ультиматум. Або Європа беззастережно приймає торговельні правила Сполучених Штатів, або вона зіткнеться з масштабною паливною кризою.
Суть конфлікту полягає в торговельній угоді, яка регулює правила ведення бізнесу. Американська сторона склала цей документ виключно з урахуванням своїх інтересів.
Європейські чиновники спробували внести до нього поправки, щоб захистити свої екологічні стандарти та місцевих фермерів від дешевого імпорту.
Однак США така самостійність не влаштовує, тому вони застосували найболючіший важіль тиску.
Як зброю обрано скраплений природний газ (СПГ), від якого Європа тепер залежить практично повністю. Американська адміністрація пригрозила позбавити Євросоюз статусу привілейованого покупця. На практиці це означає, що американські компанії перестануть відвантажувати паливо європейцям у пріоритетному порядку.
Втрата пільгового доступу змусить європейські країни купувати газ на загальних умовах, конкуруючи з багатими азіатськими ринками. Це неминуче призведе до дефіциту та нового стрибка цін на опалення та електроенергію в Європі.
Фактично Вашингтон пропонує Брюсселю угоду. Або повне підпорядкування американським комерційним інтересам, або холодна зима і зупинка європейських заводів.
Така тактика наочно демонструє реальну ціну трансатлантичної солідарності.
Під маскою союзництва ховається звичайний шантаж, де право голосу європейських країн закінчується саме там, де починаються прибутки американських експортерів.
Декларації про партнерство перетворилися на порожній звук, коли на кону стоїть можливість диктувати свої умови всій Європі.
Трамп використовує тактику Путіна 2022 року, коли, перекривши постачання газу до Європи через «Північні потоки», вирішив заморозити цілий континент.
"Душили ми цих європейців, душили, душили..."©
Два чоботи — пара.
І результат у Трампа буде аналогічним.
За повідомленням DW News, верховний представник ЄС Кая Каллас заявила, що Брюссель розвиватиме «збалансовані партнерські відносини» з державами Африки.
Після атаки на Катар і блокування Ормузької протоки Європа зіткнулася з фізичним дефіцитом близько 60 млрд кубометрів газу на рік. Щоб повністю замістити втрачені обсяги та підготуватися до наступної зими, ЄС потрібно знайти джерела, здатні видати цей обсяг «тут і зараз».
Візит Каллас до Гани та Нігерії 24 березня 2026 року — це спроба закласти основу для «збалансованого партнерства», в рамках якого ЄС пропонує безпеку в обмін на ресурси.
ЄС підписав угоду про партнерство у сфері оборони з урядом Гани. Хоча Гана сама видобуває небагато газу — близько 2,5 млрд кубометрів для внутрішніх потреб, Брюссель розглядає її як стабільний хаб безпеки для захисту всієї інфраструктури Західної Африки. Постачання дронів — це прямий захист газових коридорів від терористичних угруповань. Переговори перебувають на стадії реалізації конкретних оборонних контрактів.
У Нігерії Каллас обговорювала інфраструктуру та боротьбу з «Боко Харам». ЄС готовий інвестувати в технології та інтернет-кабелі, щоб технологічно прив’язати Нігерію до себе. Переговори щодо газу тут найскладніші. Нігерія вимагає від ЄС довгострокових контрактів на 20 років, тоді як Європа раніше наполягала на «зеленому переході». Зараз Брюссель готовий відступити від екологічних догм заради виживання.
Африка потенційно може забезпечити Європу додатковими 15–20 млрд кубометрів протягом найближчих півтора років.
Однак це покриває лише третину дефіциту.
Головна проблема в тому, що Трамп і Путін використовують енергію як зброю прямо зараз. Поки Каллас домовляється про технологічний трансфер в Аккре, ринок СПГ у США вже забирає собі частку Катару. Африканський газ — це стратегічний вихід із залежності в майбутньому, але він не вирішує проблему порожніх сховищ до літа 2026 року.
Альтернатива американському диктату існує, але вона вимагає від світових лідерів переходу від конкуренції до надзвичайної солідарності. Реальне вирішення енергетичної кризи 2026 року полягає в об’єднанні ресурсів Африки, Центральної Азії та Китаю.
1. Африканський прорив: Нігерія, Алжир, Мозамбік.
Африка дійсно володіє запасами, здатними повністю замінити Катар, але їй бракує безпеки та технологій.
Замість поставок дронів, ЄС та партнери повинні забезпечити фізичний захист газових родовищ у Мозамбіку та дельті Нігеру силами міжнародної коаліції. Це дозволить розморозити проєкти на 30–40 млн тонн СПГ.
Прискорене добудовування Транссахарського газопроводу з Нігерії до Алжиру і далі до Європи дозволить перекачувати до 30 млрд кубометрів на рік, оминаючи небезпечні морські шляхи та Ормузьку протоку.
2. Центральноазіатський коридор: Туркменістан і Казахстан.
Туркменістан посідає четверте місце у світі за запасами газу.
Прискорене будівництво трубопроводу по дну Каспійського моря в обхід РФ дозволить постачати до Європи через Азербайджан і Туреччину до 30–40 млрд кубометрів щорічно. Це ресурс, який не залежить від близькосхідних воєн та американських терміналів.
3. Технологічний союз із Китаєм.
Китай є світовим лідером у виробництві обладнання для відновлюваної енергетики та систем зберігання.
Єдиний спосіб позбавити газ статусу «зброї» — це замінити його електрикою там, де це можливо. Китайські технології з виробництва акумуляторів та сонячних панелей у поєднанні з європейськими мережами можуть знизити споживання газу в енергетиці на 15–20% вже до 2027 року.
Створення єдиного закупівельного пулу: ЄС + Китай + Індія дозволить диктувати ціну продавцям, включаючи США. Проти союзу найбільших споживачів планети жоден монополіст не зможе утримувати ціну з 570% прибутку.
4. Політичний «примусовий мир».
Світова більшість повинна заявити про готовність ввести ембарго на американські товари, якщо Вашингтон продовжить використовувати хаос на Близькому Сході для особистого збагачення.
Тільки створення потужної противаги з країн Європи, Азії та Африки здатне зупинити перетворення планети на «енергетичну колонію» Вашингтона.
5. Трамп експортує вульгарність та жлобство, які в історії ніколи не мали реальних перспектив. Я переконаний, що людство переживе й це, поставивши на місце зарозумілого стендап-коміка та його претензії на світове панування.
Боже, бережи Америку.
На діаграмі: виробництво електроенергії в Європі з відновлюваних джерел — частка за країнами.
©Сенатор США Річард Блюменталь
Поки світ стежить за атаками на Іран у прямому ефірі, один бенефіціар спостерігає за подіями з особливою увагою — і з особливим розрахунком. Не Китай і не Ізраїль — Кремль.
Москва почала брати приклад з Тегерана задовго до цієї війни. У 1989 році Хомейні, який був при смерті, змінив конституцію, щоб передати владу сірому клірику Хаменеї, який на той час не мав титулу аятоли. КДБ уважно спостерігав: інститути виявилися важливішими за титули, а лояльність — за легітимність. Коли в 1991 році СРСР розпався, КДБ, який нічого й ніколи не винаходив, а лише крав чужі технології та ідеї, творчо масштабував іранський досвід.
Путін, виходець із КДБ, засвоїв його — про це можна прочитати в історика Юрія Фельштинського.
Як усунути КПРС від влади, а потім самому її захопити, методи придушення протестів, архітектура життя під санкціями, презирство до формальної легітимності — все це застосовано Путіним у ресурсній федерації.
Різниця: у Ірану релігійна ідеологія, у Росії — націоналізм, традиційні цінності, антизахідний консенсус, тобто КДБ/ФСБ замість КВІР.
Війна в Ірані — це фіскальний допінг для Кремля. Поки Алабуга переходить на китайські чіпи та сервоприводи, Трамп фінансує російську агресію через зростання цін на нафту.
Україна в цій грі — не гравець, а ресурс, який Вашингтон витрачає на купівлю лояльності в Перській затоці.
Це не просто «балканізація» Ірану, це балканізація всієї західної системи безпеки.
Тому підсумковий баланс війни Трампа з Іраном для України під питанням і залежатиме від того, чи встоїть іранський режим, чи впаде.
Блокада Ормузької протоки підняла ціну на нафту марки Brent вище 100 доларів за барель — коливання поки що не враховуємо, прогнози — до 200 доларів. Нафтогазові доходи, які у 2025 році становили близько 23% федерального бюджету ресурсної федерації, впали до 16–18% у січні–лютому 2026-го, а війна в Ірані повертає їх до 40–45% — і це не просто фіскальний допінг, а реанімація минулої моделі.
І заодно негайна фіскальна трансфузія після року падіння виручки: кожні $10 зростання ціни бареля додають $18 млрд на рік до путінської скарбниці — прямий переказ на ракети, дрони, КАБи та зарплати найманцям.
Одночасно зміщується фокус американської уваги: у Перській затоці вже витрачено понад 1000 ракет PAC-3 Patriot, і вони вже не зможуть захистити українські міста. Перед ударом по Ірану Україні передали дані для ураження російських заводів з виробництва балістичних ракет, що робить Київ не спостерігачем, а інструментом впливу.
Європа, найбільший донор України, платить подвійну ціну. Зростання цін на газ на 60% повторює енергетичні шоки 2022 року, звужуючи бюджетний простір саме тих урядів, які взяли на себе найбільші зобов’язання перед Києвом.
Зростання цін може змістити політику у Франції та Німеччині, а також, наприклад, у Данії, вправо і привести до влади сили, які обіцяють повернути російську нафту та газ.
Є й фактор часу, який у Вашингтоні воліють не помічати: якщо війна проти Ірану не завершиться переконливою перемогою до літа, Трамп зіткнеться з кривавою поразкою на проміжних виборах. Іран і РФ роблять ставку саме на це — не перемогти, а протриматися до того моменту, коли американський виборець змусить Білий дім піти на мир за будь-яку ціну.
Але якщо режим аятол впаде, ситуація кардинально зміниться. США фактично самі зруйнували частину власного режиму санкцій — Міністерство фінансів видало 30-денний дозвіл на купівлю Індією російської нафти, яка вже перебувала в морі, тим самим послабивши тиск санкцій: Трамп однією рукою бомбить Іран, іншою фінансує Путіна через нафтовий ринок.
Чим глибше Вашингтон загрузне в Ірані, тим охочіше Москва намагатиметься створити другу кризу, що вимагає американської уваги, саме тоді, коли Білий дім зайнятий близькосхідними сутичками.
Київ спостерігає мовчки, але з чітким розумінням того, що вікно уваги Вашингтона не безмежне.
Якщо КВІР залишиться при владі, РФ збереже південний буфер і антисанкційний коридор. Іранські компоненти й надалі надходитимуть до Казані, а іранський завод у Таджикистані працюватиме не на Путіна, а на Іран.
Ціни на нафту залишаться високими.
Китай, Іран і РФ утворюють замкнутий економічний контур, який західні санкції не пробивають: наприклад, китайська система розрахунків CIPS «трійки» вже обробляє значну частину нафтового обороту в юанях, що незабаром зробить санкції Трампа проти іранської нафти юридично безсильними.
Китай закуповує понад 90% іранської нафти та забезпечує 52% доходів «путіноміки» від продажів п'яти найбільших експортерів.
Якщо іранський дроновий конвеєр все ж занепаде, Москва перенесе виробництво до Пхеньяну. Північна Корея вже постачає артилерію та ракети, а дрони та компоненти — наступний логічний крок. Іранський провал не послаблює Москву — він переорієнтовує її на більш ізольованого, менш передбачуваного та важчого для санкціонування постачальника.
Це не вирішення проблеми для Заходу — це її поглиблення.
Ознак дезорганізації в Ірані немає, народного повстання не передбачається, натовп легко запалити патріотизмом. Через місяць війни — масового повстання немає. Режим ослаблений, але зберіг контроль. Страх перед силовиками стримує протестну активність. Замість розпаду сталося навпаки: влада консолідувалася і перейшла до ескалації.
18 березня ізраїльський удар вбив Алі Ларіджані — архітектора іранської стратегії, людину, яку у вересні США та Ізраїль розглядали як головного кандидата на перехідний період. Але й його смерть не спричинила колапсу.
Режим вижив.
Ставка на повстання була стратегічною помилкою — виходить, Вашингтон опинився втягнутим у війну на основі завідомо слабкої гіпотези.
На практиці це призвело до консолідації Ірану та ескалації війни в регіоні.
Іран діє стратегічно виважено, а США та Ізраїль не готові до тривалої війни. Трамп, не домігшись зміни режиму, стикається з внутрішнім тиском, щоб оголосити перемогу. Провал в Ірані політично нестерпний — отже, потрібна компенсуюча «перемога» десь ще.
Найближчий кандидат — прискорене врегулювання в Україні, хоча Трамп дедалі більше замислюється про вихід із переговорів взагалі.
Близькосхідний провал Трампа стає українською трагедією не тому, що він хоче зрадити Київ, а тому, що внутрішня політика вимагає показового «успіху».
Жертву вибрати легко — відіграються на Зеленському та Україні.
Проміжний результат — «заморожування» в Ірані — не усуне жодного з ризиків, якщо КВІР залишиться при владі, і додасть невизначеності без компенсаційних вигод.
Історія зрад США має циклічний характер. У 1973-му Сайгон дізнався про умови миру з газет; у 1991-му та 2024-му курдів, які були «недорогими політичними активами» США, кидали відразу після виконання ними бойових завдань.
Сьогодні сирійські курди дають пораду іранським:
«Не повторюйте нашу помилку — не вірте американцям».
Україна платить кров'ю, але для Вашингтона, зацикленого на Перській затоці, це може перестати бути валютою.
Єдине питання, яке Київ може поставити Вашингтону: ви ще пам’ятаєте, що ми поки що воюємо?
І, так, не вірте американцям, особливо Трампу.
Президент України Володимир Зеленський заявив, що США вимагають від Києва вивести війська з Донбасу в обмін на надання «гарантій безпеки». В інтерв’ю Reuters він наголосив, що Вашингтон готовий остаточно узгодити ці гарантії «на високому рівні», щойно Україна буде готова відвести свою армію. Зеленський попередив, що такий крок поставить під загрозу безпеку України і, як наслідок, Європи, оскільки призведе до передачі Росії сильних оборонних позицій у регіоні.
На думку українського президента, ситуація на Близькому Сході впливає на президента США Дональда Трампа та його подальші кроки:
«На жаль, на мій погляд, президент Трамп досі обирає стратегію посилення тиску на українську сторону», — зазначив Зеленський.
Шантаж Європи: те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику Трампу.
Financial Times пише, що Вашингтон перейшов до відкритого економічного диктату, використовуючи газ як інструмент для придушення політичної волі Євросоюзу.
Американський посол у Брюсселі висунув жорсткий ультиматум. Або Європа беззастережно приймає торговельні правила Сполучених Штатів, або вона зіткнеться з масштабною паливною кризою.
Суть конфлікту полягає в торговельній угоді, яка регулює правила ведення бізнесу. Американська сторона склала цей документ виключно з урахуванням своїх інтересів.
Європейські чиновники спробували внести до нього поправки, щоб захистити свої екологічні стандарти та місцевих фермерів від дешевого імпорту.
Однак США така самостійність не влаштовує, тому вони застосували найболючіший важіль тиску.
Як зброю обрано скраплений природний газ (СПГ), від якого Європа тепер залежить практично повністю. Американська адміністрація пригрозила позбавити Євросоюз статусу привілейованого покупця. На практиці це означає, що американські компанії перестануть відвантажувати паливо європейцям у пріоритетному порядку.
Втрата пільгового доступу змусить європейські країни купувати газ на загальних умовах, конкуруючи з багатими азіатськими ринками. Це неминуче призведе до дефіциту та нового стрибка цін на опалення та електроенергію в Європі.
Фактично Вашингтон пропонує Брюсселю угоду. Або повне підпорядкування американським комерційним інтересам, або холодна зима і зупинка європейських заводів.
Така тактика наочно демонструє реальну ціну трансатлантичної солідарності.
Під маскою союзництва ховається звичайний шантаж, де право голосу європейських країн закінчується саме там, де починаються прибутки американських експортерів.
Декларації про партнерство перетворилися на порожній звук, коли на кону стоїть можливість диктувати свої умови всій Європі.
Трамп використовує тактику Путіна 2022 року, коли, перекривши постачання газу до Європи через «Північні потоки», вирішив заморозити цілий континент.
"Душили ми цих європейців, душили, душили..."©
Два чоботи — пара.
І результат у Трампа буде аналогічним.
За повідомленням DW News, верховний представник ЄС Кая Каллас заявила, що Брюссель розвиватиме «збалансовані партнерські відносини» з державами Африки.
Після атаки на Катар і блокування Ормузької протоки Європа зіткнулася з фізичним дефіцитом близько 60 млрд кубометрів газу на рік. Щоб повністю замістити втрачені обсяги та підготуватися до наступної зими, ЄС потрібно знайти джерела, здатні видати цей обсяг «тут і зараз».
Візит Каллас до Гани та Нігерії 24 березня 2026 року — це спроба закласти основу для «збалансованого партнерства», в рамках якого ЄС пропонує безпеку в обмін на ресурси.
ЄС підписав угоду про партнерство у сфері оборони з урядом Гани. Хоча Гана сама видобуває небагато газу — близько 2,5 млрд кубометрів для внутрішніх потреб, Брюссель розглядає її як стабільний хаб безпеки для захисту всієї інфраструктури Західної Африки. Постачання дронів — це прямий захист газових коридорів від терористичних угруповань. Переговори перебувають на стадії реалізації конкретних оборонних контрактів.
У Нігерії Каллас обговорювала інфраструктуру та боротьбу з «Боко Харам». ЄС готовий інвестувати в технології та інтернет-кабелі, щоб технологічно прив’язати Нігерію до себе. Переговори щодо газу тут найскладніші. Нігерія вимагає від ЄС довгострокових контрактів на 20 років, тоді як Європа раніше наполягала на «зеленому переході». Зараз Брюссель готовий відступити від екологічних догм заради виживання.
Африка потенційно може забезпечити Європу додатковими 15–20 млрд кубометрів протягом найближчих півтора років.
Однак це покриває лише третину дефіциту.
Головна проблема в тому, що Трамп і Путін використовують енергію як зброю прямо зараз. Поки Каллас домовляється про технологічний трансфер в Аккре, ринок СПГ у США вже забирає собі частку Катару. Африканський газ — це стратегічний вихід із залежності в майбутньому, але він не вирішує проблему порожніх сховищ до літа 2026 року.
Альтернатива американському диктату існує, але вона вимагає від світових лідерів переходу від конкуренції до надзвичайної солідарності. Реальне вирішення енергетичної кризи 2026 року полягає в об’єднанні ресурсів Африки, Центральної Азії та Китаю.
1. Африканський прорив: Нігерія, Алжир, Мозамбік.
Африка дійсно володіє запасами, здатними повністю замінити Катар, але їй бракує безпеки та технологій.
Замість поставок дронів, ЄС та партнери повинні забезпечити фізичний захист газових родовищ у Мозамбіку та дельті Нігеру силами міжнародної коаліції. Це дозволить розморозити проєкти на 30–40 млн тонн СПГ.
Прискорене добудовування Транссахарського газопроводу з Нігерії до Алжиру і далі до Європи дозволить перекачувати до 30 млрд кубометрів на рік, оминаючи небезпечні морські шляхи та Ормузьку протоку.
2. Центральноазіатський коридор: Туркменістан і Казахстан.
Туркменістан посідає четверте місце у світі за запасами газу.
Прискорене будівництво трубопроводу по дну Каспійського моря в обхід РФ дозволить постачати до Європи через Азербайджан і Туреччину до 30–40 млрд кубометрів щорічно. Це ресурс, який не залежить від близькосхідних воєн та американських терміналів.
3. Технологічний союз із Китаєм.
Китай є світовим лідером у виробництві обладнання для відновлюваної енергетики та систем зберігання.
Єдиний спосіб позбавити газ статусу «зброї» — це замінити його електрикою там, де це можливо. Китайські технології з виробництва акумуляторів та сонячних панелей у поєднанні з європейськими мережами можуть знизити споживання газу в енергетиці на 15–20% вже до 2027 року.
Створення єдиного закупівельного пулу: ЄС + Китай + Індія дозволить диктувати ціну продавцям, включаючи США. Проти союзу найбільших споживачів планети жоден монополіст не зможе утримувати ціну з 570% прибутку.
4. Політичний «примусовий мир».
Світова більшість повинна заявити про готовність ввести ембарго на американські товари, якщо Вашингтон продовжить використовувати хаос на Близькому Сході для особистого збагачення.
Тільки створення потужної противаги з країн Європи, Азії та Африки здатне зупинити перетворення планети на «енергетичну колонію» Вашингтона.
5. Трамп експортує вульгарність та жлобство, які в історії ніколи не мали реальних перспектив. Я переконаний, що людство переживе й це, поставивши на місце зарозумілого стендап-коміка та його претензії на світове панування.
Боже, бережи Америку.
На діаграмі: виробництво електроенергії в Європі з відновлюваних джерел — частка за країнами.
Нет комментариев