Етнічна свідомість – запорука збереження етнічного обличчя українців. Національність та громадянство як окремі ідентичності

Після здобуття самостійності в 1991 р. Україна опинилася перед цілою низкою проблем. Окрім складного соціально-економічного становища давалася взнаки культурно-історична (а почасти й етнічна) різнорідність регіонів країни. Ця різнорідність проявилася у розбіжності позицій регіонів «з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо»^[1]. «Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями» стала предметом політичних спекуляцій промосковських рухів, що суттєво сприяло виникненню сепаратистських тенденцій та врешті вилилося для України у війну.

В цих умовах досить гостро поставало питання згуртування всіх громадян України у єдину цілісну спільноту. Певні зрушення в цьому напрямку відбулися під впливом подій 2014 р., а особливо – 2022 р. Повномасштабне вторгнення Московії об'єднало українців як ніколи до того. Однак це об'єднання виникло як реакція на дії тієї ж Московії, яка знищує все, що є українське за змістом, та й загалом вчиняє жахливі воєнні злочини. Багато ж найважливіших проблем українського суспільства досі залишаються нерозв'язаними, і по закінченню війни вони знову будуть звучати з новою силою.

Багато політиків та дослідників вбачали^[1][4] й продовжують вбачати^[3], що згуртування всіх українських громадян здатне забезпечити лише формування з них української політичної нації. Однак і противників такого шляху консолідації також немало. Дискусії щодо етнічної або політичної основи української нації тривають і досі. Сам поділ націй на етнічні та політичні свого часу запровадив історик Ф. Майнеке у своїй праці «Світове громадянство і національна держава» (Weltburgertum und Nationalstaat) (1907). Він зазначав, що «нації можна поділити на культурні (die Kulturnationen) і політичні (die Staatsnationen), на такі, які ґрунтуються переважно на певній, спільно нажитій культурній спадщині, і на ті, які мають своїм підґрунтям переважно об’єднану силу спільної політичної історії і спільного духу творення».

Іншими словами, принциповими відмінностями між етнічною та політичною (державною, громадянською) націями є шлях їхнього формування та критерій належності до них. Так, український історик Г. Касьянов зазначає: «В основі політичної нації – ідея самовизначення індивіда (особистості) чи колективу (спільноти). Особистість чи особистості стають спільнотою під назвою “нація” шляхом вільного суб’єктивного вибору, вони самі визначають свою лояльність цій спільноті. Це, пригадаємо вислів Е. Ренана, “щоденний плебісцит”. Існування нації залежить від волі й вибору особистостей, громадянство ототожнюється з національною належністю. Натомість в “культурній” нації (і відповідних концепціях націй) домінують “об‘єктивні” чинники і критерії – спільна історична спадщина і мова, територія, релігія, звичаї тощо»^[2].

Загалом питання, що стосуються самого поняття «нація», становлення націй як історичних спільнот, концепції націй тощо потребують більш детального розгляду. В контексті даного викладу важливою є та властивість політичної (або громадянської) нації, що її представником може бути особа будь-якого етнічного й навіть расового походження.

Звісно, в будь-якій нації обов'язковою умовою належності до неї є суб’єктивне відчуття цієї самої належності. Адже не можна вважати представником української нації особу, яка сама себе вважає ким завгодно – малоросом, московитом чи «громадянином світу» – тільки не українцем. Але якщо для політичної нації відчуття належності до неї є достатнім критерієм, то у випадку етнічної нації не менш важливим є також етнічне походження особи.

Значна частина українських дослідників наполягають на важливості формуванні саме політичної (тобто багатоетнічної, мультирасової) національної української ідентичності. Вони наголошують, що саме така ідентичність дасть змогу згуртувати всіх українських громадян. Однак при цьому чомусь взагалі не обговорюється й інша сторона медалі формування такої ідентичності, яка дозволяє особі якого завгодно походження бути представником української нації.

Варто відзначити, що сучасна українська нація (як і більшість європейських) сформувалася саме як нація етнічна. Міцні традиції консолідації на ґрунті спільності походження й культури – це те, що дозволило українцям зберегти себе до наших днів попри століття бездержавності, попри розшматування українських земель поміж інших державних утворень.

Сучасні світові процеси принесли для етнічних нації, особливо європейських, нові виклики та випробовування. Глобалізація та культурна уніфікація виступають «стійкими чинниками нищення етнічної ідентичності», несуть загрозу «нівелювання та втрати етнокультурної самобутності народів»^[5]. Прихильники ж формування української політичної нації не мають що протиставити цим процесам, а пропонована ними концепція розуміння української нації як громадянської спільноти буде їм лише сприяти. Адже про яке запобігання «переплавленню» етнічної різноманітності може йти мова, якщо представник генетично неспорідненого з українцями етносу буде вважатися таким саме представником української нації, як і будь-який етнічний українець?

Ця проблема для України є актуальною як ніколи до того. Загрозливо велику кількість змішаних пар можна побачити навіть неозброєним оком, просто пройшовши по місцях масового відпочинку громадян у центрах великих міст. В наші дні практично кожен українець (навіть якщо він живе в невеликому населеному пункті) без особливих зусиль може назвати зі свого оточення мінімум одну особу змішаного походження. І дуже прикрим є те, що метисація українців продовжується далі, й це загрожує стати незворотним процесом. Держава ж цьому не стає на заваді жодним чином, а часто навіть і сприяє (скажімо, знімаючи недолугі фільми типу «Скажене весілля», де противники міжрасових шлюбів виставлені обмеженими карикатурними особистостями).

В цьому світлі виникає питання: якою може бути альтернатива для мультирасової концепції політичної нації? Іншими словами, на чому сьогодні може ґрунтуватися єдність української нації, окрім громадянської ідентичності? Відповідь на це питання напрошується сама собою: основою для єдності українців може й повинно стати те, що об’єднувало їх всі попередні століття – усвідомлення свої кровної та духовної спорідненості. Розуміння української нації як кровно-духовної спільноти та розвиток власної етнічної ідентичності – сприйнятті себе як представників саме свого етносу, уподібнення себе з іншими його представниками та відокремлення від інших етносів – це той шлях, який пробудить в тому числі й мовну свідомість українців (або як мінімум суттєво сприятиме цьому процесу). Така ідентичність слугуватиме фундаментом об'єднання україно- та російськомовних, адже «за своєю ментальністю російськомовний українець значно ближчий до україномовного українця, ніж до росіянина»^[4]. І це зрозуміло та природно, бо саме генетичний спадок є ключовим фактором формування особистості.

Зрештою, навіть прихильники консолідації всіх громадян України в політичну націю вказують на те, що проблема консолідації існує навіть всередині власне українського етносу^[4]. Так, суперечки стосовно мовного питання серед етнічних українців не припиняються й під час повномасштабної війни, в якій вирішується доля України. Це додає питанню етнічної ідентичності українців ще більшої ваги. Адже етнічному українцю, який має відчуття кровної спорідненості з рештою українців, набагато простіше усвідомити важливість української мови як нього особисто, так і для українського суспільства в цілому. Зденаціоналізована особа або тим більше етнічний чужинець не матиме такого потужного стимулу для цього.

Позитивна етнічна ідентичність також суттєво сприятиме розв'язанню проблеми регіональних ідентичностей, адже в такому випадку в українців з будь-яких регіонів не було б вагомих підстав протиставляти себе один одному, бо ж «ми всі однієї крові».

Однак якщо приналежність до української нації буде визначатися в тому числі й за етнічною ознакою (як це робилося століттями), то на чому тоді можна сформувати ідентичність, яка буде спільна для всіх громадян України? І тут відповідь міститься вже в самому питання: таку загальну ідентичність можна сформувати якраз на основі спільного українського громадянства. Іншими словами, громадяни України можуть мати спільну громадянську ідентичність і при цьому мати різні національні ідентичності.

Говорячи про поняття та термінологію, слід врахувати ту історичну обставину, що після Другої світової війни, коли «домінантною мовою світового суспільствознавства стала англійська, зміцнився вплив англосаксонського, політичного і, значною мірою, етатистського значення слова “нація”, причому не лише в наукових сферах – досить згадати, що національно-визвольні рухи “третього світу” здебільшого ототожнювали “націю” з “державою”»^[2]. Зрозуміло, це призвело до того, що поняття «національний» стало абсолютно винародовленим, позбавленим етнічного змісту. Назви й словосполучення «національні інтереси», «національна безпека», «Національний банк України» тощо не викликають жодних асоціацій з українською нацією (в її етнічному розумінні) в пересічного українця. Саме тому важливо чітко розділяти поняття національної та громадянської приналежності. Іншими словами, поняття «українець» (яке має означати представника української етнічної нації) та «громадянин України» повинні мати різні значення.

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася у світі загалом та в Україні зокрема, слід наголосити, що питання міцної етнічної ідентичності є фактично питанням самого існування української етнічної нації. Змішані шлюби українців мають стати в очах українського суспільства неприйнятним явищем не через якийсь «печерний расизм», «ксенофобію» тощо. На карту сьогодні поставлене саме існування генофонду українців, який був притаманний їм віками. Адже, як показує історія, нація може відновити все – мову, культуру, традиції, чисельність. Однак втрата генетичної основи є вже незворотною.

Безумовно, всі зазначені вище проблеми потребують подальшого розкриття. Наприкінці лише хочеться ще раз наголосити: лише етнічна ідентичність українців – усвідомлення себе однією кровно-духовною спільнотою – це те єдине, що здатне зберегти етнічне обличчя української нації протягом віків та тисячоліть. Ця саме та ідентичність, яка сприятиме об'єднанню всіх етнічних українців незалежно від мови спілкування та регіону. Це саме та ідентичність, завдяки якій буде жити й українська культура, адже жодна культура не має більш природного та натхненного носія, ніж власне творець цієї культури. Всі ці завдання ніяка громадянська ідентичність за відсутності у нації етнічної свідомості вирішити буде не здатна.

[1] Степико М. Українська політична нація: проблеми становлення / М. Степико // Політичний менеджмент. – 2004. – № 1. – c. 19–29
[2] Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: монографія / Г. В. Касьянов. – К.: Либідь, 1999
[3] Ковальчук В. Конституційна, громадянська та національна ідентичність через призму формування політичної нації в Україні / В. Ковальчук // Український часопис конституційного права. – 2021. – № 4. – c. 65–76
[4] Ляшенко О. О. Українська політична нація: етнополітичний аспект / О. О. Ляшенко // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – 2012 / Спеціальний випуск – с. 205–215
[5] Шакурова О. Вплив етнічної ідентичності на збереження та розвиток української етнокультурної самобутності / О. Шакурова // Часопис української історії. – 2020. – № 42. – c. 110–116