Демографічна криза в Україні та її причини. Підвищення рівня народжуваності як необхідна умова виживання української нації

Останні три десятиліття Україна перебуває у справжній демографічній кризі. Так, чисельність населення України сягнула у 1993 р. свого піку (більше ніж 52,2 млн), після чого почала стрімко скорочуватись. З 2014 р. процес депопуляції лише прискорився, а події 2022 р. ще більше поглибили демографічну кризу по всіх компонентах: українці (військові й цивільні) гинуть внаслідок московитської агресії, еміграція б'є рекорди, низький рівень народжуваності встановлює новий антирекорд.

Навіть до початку повномасштабного вторгнення Україна була однією з країн-лідерів за темпами депопуляції. В аналітичній довідці ООН «Демографічні процеси» за 2021 р. зазначалося, що населення України, ймовірно, «зменшиться до 35 мільйонів до 2050 року»^[1]. Однак втрати населення через війну та пов’язані з нею міграційні процеси можуть погіршити й цей песимістичний прогноз. Адже, на думку українських демографів, не варто очікувати значного повоєнного зростання народжуваності, як це було в розвинених країнах одразу після завершення Другої світової війни^[2]. Тому населення України може скоротитися до 35 мільйонів вже у 2030 р.^[3], а то й навіть раніше!

Якщо вказані тенденції будуть продовжуватись, то наслідки стануть катастрофічними: стрімке старіння населення створить непіднімне навантаження на економіку країни, а еміграція та низька народжуваність можуть призвести до цілковитого зникнення української нації. Підвищення народжуваності могло б у перспективі компенсувати ті людські втрати, які нація зазнає в результаті війни та природного скорочення населення. Якщо ж народжуваність буде й далі залишатися на низькому рівні, то депопуляція все одно відбуватиметься навіть за умов високої тривалості життя, близької до нуля еміграції та відсутності війни. Тобто нація все одно вимиратиме, просто дещо повільніше.

Слід також розуміти, що залучення мігрантів іноетнічного походження не може розглядатись як спосіб подолання демографічної кризи в України. Тим більше, що такими мігрантами стають переважно представники народів, генетично далеких від українців. Досвід інших країн та звичайне почуття самозбереження підказують, що такий шлях веде до заміщення титульної нації та поступовій втраті нею свого етнічного обличчя через метисацію. Для українців важливим є не лише арифметична кількість населення країни, але в першу чергу те, хто саме це населення буде складати. Тому в української нації не існує альтернативи підвищенню народжуваності як шляху покращення демографічної ситуації.

Єдиним показником, який дає змогу оцінити реальний стан народжуваності в країні, є сумарний коефіцієнт народжуваності (СКН), він же коефіцієнт фертильності. За нинішніх рівнів дитячої та підліткової смертності для чисельного заміщення покоління батьків поколінням дітей СКН для України повинен бути не нижче ніж 2,13-2,15^[3]. І це якщо не говорити про компенсацію тих втрат, які несуть війна та масова еміграція!

В Україні всі 1990-ті рр. значення СКН лише падало, сягнувши у 2001 р. відмітки 1,08^[4]. Після почалося поступове зростання народжуваності: у 2008-2016 рр. значення СКН коливалося в діапазоні 1,46-1,53. Однак в подальші роки народжуваність знов знижувалася, і у 2021 р. СКН вже дорівнював 1,16. Це майже вдвічі нижче, ніж необхідно для простого відтворення поколінь! Однак через війну та пов’язані з нею чинники народжуваність знижувалась і далі, що у першому півріччі 2023 р. призвело до її рекордного падіння за весь час незалежності України. Рівень народжуваності в Україні у 2023 р. може стати найнижчим в усьому світі!

У минулі часи українці (як і інші народи Європи) не мали жодних проблем із народжуваністю, однак умови та спосіб їхнього життя значно відрізнялися від сучасних. Так, переважна більшість населення були сільськими жителями, а в сільських умовах кожна наступна дитина – це додаткові робочі руки в господарстві. Засоби контрацепції були відсутні, а панування релігійних настанов у суспільній свідомості зі свого боку стримувало від поширення абортів та сексуальних девіацій, а також сприяло збереженню сімей від розлучень. До того ж аборти при тодішньому рівні розвитку медицини були відверто небезпечним для життя жінки явищем.

Проте у XX ст. умови життя в економічно розвинених країнах поступово змінювались. Швидкий розвиток медицини та загальне покращення рівня життя сприяли суттєвому зниженню дитячої смертності. З’явилися й набули поширення різні засоби контрацепції, легалізувалися аборти. Натомість християнська релігія все більше втрачає свій вплив на суспільство (а в СРСР релігійні організації взагалі зазнавали переслідувань весь час його існування). Невпинно відбувається урбанізація: доля міського населення поступово зростає внаслідок переїзду жителів села до міст. Впроваджується та розвивається система соціального захисту населення. Емансипація жінок призводить до зростання їхньої участі в усіх сферах соціально-економічного, культурного та громадського-політичного життя.

Отже, протягом XX ст. в суспільстві сталися справді значні зміни, які в підсумку досить суттєво вплинули на репродуктивну поведінку населення. Так, введення систем соціального страхування та пенсійного забезпечення знизили потребу в дитині як страховці на старість. Вагомим чинником у бажанні жінок менше народжувати стала також їхня емансипація, про що мова буде йти нижче. А контрацепція та аборти зі свого боку дозволили контролювати (тобто свідомо обмежувати) дітонародження. Свою роль в зниженні народжуваності зіграли також урбанізація та секуляризація, однак ці теми потребують окремого розкриття.

Говорячи про стимулювання народжуваності в Україні, українські демографи наголошують здебільше на таких чинниках як економічна стабільність країни та соціально-економічна політика, спрямована на підтримку молодих батьків^[5][6][7][8]. Так, Е. Лібанова зазначає, що для прийняття рішення про народження дитини самі українці першочергове значення надають зростанню рівня оплати праці^[9]. Також вона додає, що важливими для українців є й такі фактори як розмір і тривалість надання допомоги при народженні дитини, запровадження вагомих податкових пільг родинам із дітьми, підвищення їм адресної допомоги. Причому розмір і тривалість надання соціального трансферту є особливо важливими для тих українців, які мають двох і більше дітей.

Загалом думка, що «демографічний ренесанс передусім залежатиме від економіки»^[6], в Україні є досить поширеною. Однак є всі підстави сумніватися, що вона вірна. Адже далеко не факт, що в разі зростання рівня життя у країні та особистих доходів пересічний українець задумається саме про народження дітей, а не про покращення житлових умов (в кращому разі), подорожі, розваги та придбання більш коштовних речей. Сьогодні рівень народжуваності у жодній європейській країні, включаючи економічно стабільні Германію, Швецію тощо, не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, не говорячи вже про якийсь «демографічний ренесанс». Натомість незрівнянно гірший, ніж навіть в Україні, економічний стан таких країн як Сомалі, Нігерія, Афганістан тощо зовсім не заважає їм бути світовими лідерами за показниками СКН.

Не виправдали очікувань і програми фінансового стимулювання народжуваності, які запроваджувалися в багатьох країнах світу. Їхнім результатом «стало лише те, що в родинах стали народжувати дітей на кілька років раніше, а загальна народжуваність за кілька років не змінилася»^[10].

Найкращий результат показали такі політики підвищення народжуваності як розвиток доступної інфраструктури послуг по догляду за дітьми, надання декретних відпусток обом батькам та збільшення термінів самих цих відпусток. Однак і ці заходи змогли в кращому разі лише уповільнити процеси скорочення та старіння населення, а в гіршому разі взагалі не дали відчутних результатів^[11].

Отже, розробка дієвих програм стимулювання народжуваності є нагальною проблемою економічно розвинених (та багатьох інших) країн. Розробити такі програми можливо лише з урахуванням тих змін, які із середини XX ст. відбулися в цих країнах у царинах суспільних цінностей та культурного фону. А зміни сталися справді важливі. Вплив християнської релігії на суспільство дедалі слабшав, натомість панівним став ліберальний світогляд, який проголошує індивідуальні свободи окремої особистості найвищою цінністю. Під гаслами «визволення» та «рівності» поширювали свої руйнівні ідеї різноманітні деструктивні суспільно-політичні рухи. Все це разом з економічним підйомом та зростанням добробуту населення призвело до того, що комфорт, гедонізм, споживацтво, життя «для себе» стали пріоритетами сучасної людини. Ці ж «цінності» з часом захопили й українське суспільство, особливо після падіння «залізної завіси».

Вплив ліберальних, марксистських та феміністичних ідей призвів також до емансипації жінок. Сьогодні, маючи доступ до освіти, кар’єри, розваг, споживання, подорожей тощо жінки не поспішають «обтяжувати» себе подружнім життям й особливо дітьми^[12][13]. Натомість вони все частіше зосереджуються на освіті, роботі, життєвих задоволеннях, турботі про свою зовнішність. Це призвело до того, що середній вік народження першої дитини в країнах ЄС у 2019 р. сягнув 29,4 років і продовжує зростати далі^[14]. Причому свої материнські почуття багато жінок задовольняють лише однією дитиною. А нерідко буває, що відкладення народження «на потім» призводить до відкладання назавжди. Особливо це стосується любителів «вільного життя», які не прагнуть створювати довгі та міцні стосунки, натомість міняючи партнерів залежно від ситуації чи бажань. Також певного поширення набула ідеологія свідомої відмови мати дітей (т. зв. childfree).

Вищеописане великою мірою стосується й чоловіків. Останні теж не поспішають вступати у шлюб, адже весь спектр стосунків з жінками доступний й поза ним, а припинення таких стосунків не загрожує розподілом майна у судовому порядку. Та й народження дитини (навіть поза шлюбом) – зайвий ризик необхідності виплати аліментів, цільове використання яких чоловік до того ж ніяким чином не контролює та які можуть суттєво перевищувати реальні витрати на утримання дитини. Тому велика кількість чоловіків небезпідставно вважають, що в сучасних умовах для них особисто шлюб та народження дітей несуть суттєво більше ризиків та складнощів, ніж переваг.

В підсумку виходить, що в багатьох зрілих осіб банально бракує мотивації брати шлюб та присвячувати себе одному партнеру на все життя. Та й у випадку одруження не всі пари готові народжувати та віддавати роки уваги дитині (тим більше – декільком), проходячи через всі пов'язані з цим труднощі^[15][16]. В наші дні українці «стурбовані не так народженням дітей (більше 1-2 на сім'ю), скільки власним життям – розвитком, освітою, кар'єрою, відпочинком тощо»^[2]. Однак сьогодні бажання чи нехіть народжувати вже вийшли далеко за межі особистих справ; питання стоїть про саме існування титульної української нації.

Як зазначалося вище, в попередні віки українці не мали жодних проблем із народжуваністю. В ті часи утворенню та збереженню традиційних українських родин також суттєво сприяло християнство як моральна доктрина. А в тодішніх умовах міцні сім'ї означали разом із тим й високу народжуваність. Однак вже декілька десятиліть поспіль християнська релігія втрачає свій вплив на суспільство. Натомість життєвими орієнитирами стали згадані вище «цінності» та деструктивні ідеології, які жодним чином не сприяють створенню міцних родин та бажанню мати дітей.

Все вищенаведене підводить до думки, що збільшення народжуваності можливе лише за умови перегляду українським суспільством своїх ціннісних орієнтирів. Саме вони мають вирішальний вплив на дітонародження у часи поширення т. зв. «планованої сім’ї», в якій народжуються переважно ті діти, яких бажають батьки. Сучасні українці мають врешті усвідомити масштаб демографічної катастрофи та її наслідків. Це усвідомлення має дати поштовх до перегляду суспільних та особистісних установок і пріоритетів. Сучасні ціннісні орієнтири повинен замінити інший, цілісний світогляд, органічною частиною якого буде розуміння важливості міцної багатодітної сім'ї. Адже суспільні установки сьогодення не дають жодних переконливих пояснень, чому сучасна жінка мала б жертвувати кар'єрою, розвагами, комфортом тощо, а віддавати свої молоді роки народженню дітей та догляду за ними.

Той виклик, який постає перед Україною в умовах демографічної кризи, вимагає перегляду всього державного курсу, передусім політики у соціально-економічній, освітній та культурній сферах. Стимулювання народжуваності українців повинно стати головним стратегічним пріоритетом держави. Адже якщо в країні титульна нація старіє та вимирає, то стає абсолютно байдуже, наскільки високий рівень життя та які політичні свободи мають громадяни цієї країни.

[1] Аналітична довідка ООН: Демографічні процеси
[2] Бебі-буму не буде. Після війни українців поменшає на мільйони — відомий соціолог Лібанова
[3] В Україні демографи прогнозують катастрофічне падіння народжуваності у 2023 році
[4] Сумарний коефіцієнт народжуваності по регіонах
[5] Малюга Є. Українці не дозволяють собі мати двох і більше дітей через економічні причини – НАН
[6] Кітраль О. Боротьба за майбутнє: чи зможе Україна відновити чисельність населення
[7] Марчак Д. Відновлення для людей. Задачі і виклики для демографічної політики України
[8] Ліпич О. Чи буде бебі-бум в Україні після війни: з'явився прогноз демографів
[9] Лібанова Е. Народжуваність в Україні: що змінилося і що зміниться після Перемоги
[10] Красовський К. Народжуваність в Україні – чи можна її збільшити і чи треба це робити?
[11] Доронцева Є. «Мало нас, а вас ще менше»: які політики підвищення народжуваності справді працюють?
[12] Корба Г. «Жодних „за“, щоб народжувати»: чому українці не хочуть мати дітей
[13] Ткаченко Г. Чому українки відкладають материнство на “напотім”?
[14] У Євростаті розповіли, в якому віці жінки у ЄС народжують першу дитину
[15] Біда О. «А діти коли?» Чому в Україні дедалі менше народжують і чого чекати через 10 років
[16] Крикуненко І. Недитячий час. Чому народжуваність в Україні за роки незалежності впала майже вдвічі і стала однією з найнижчих у Європі